для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Дума про козака Болбочана


Дума про козака Болбочана
…Вийшов один і сказав комісару
«Я – запорожець! Стріляй!»
                   В. Сосюра, 1919 рік, перша версія вірша.

 
«Ви... руйнували армію, руйнували дисципліну…Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями...А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна й працьовита, ви спішите замінити таких!..» Цей лист був написаний 26 січня 1919 року. Автор – командуючий Запорізького корпусу УНР, полковник Петро Болбочан. Адресати – члени Директорії і особисто Головний отаман Симон Петлюра. Нічого не нагадує?
 
Існують люди про яких писати – насолода.
 
Літом 1917 року Центральна Рада проголосила прагнення до федерації з Росією. Українізовані військові частини було масово відправлено на фронт Першої Світової війни. В серпні на передову прибув 1-й український полк ім. Богдана Хмельницького («богданівці»). Солдати й офіцери полку не мали ілюзій – їх прислали на убий. Та їм пощастило. У штабі корпусу в них несподівано знайшовся покровитель. Капітан (майор) Петро Болбочан в ту пору був досвідченим фронтовиком та орденоносцем, в інтендантський службі корпусу він служив після важкого поранення. Українець-патріот, капітан Болбочан забезпечив «богданівців» харчами й амуніцією, а водночас – допоміг офіцерам тихою сапою провести реорганізацію полку. Всі нестійкі елементи було переведено в інші частини, командні посади зайняли досвідчені офіцери-українці. Восени капітан Болбочан умовив командування 5-го Гвардійського корпусу переформувати «богданівців» у 1-й Республіканський полк. Командиром полку було призначено самого Болбочана.
 
Результат реформування командування оцінило дуже швидко. В грудні 17-го року більшовицькі агітатори, що проводили «політичну роботу» у 5-му корпусі, зіткнулися з несподіваною скрутою. Солдати-українці на дух не сприймали більшовицької пропаганди. Знесиливши розкласти полк Болбочана пропагандою, більшовики вдень склали з українцями мирову угоду, а вночі почали артилерійський обстріл їхніх казарм. Під ворожим вогнем, зазнавши втрат, дві сотні «богданівці» багнетами пробилися на станцію, захопили потяг і рушили у Київ. Встигли вчасно. До Києва вже підходили більшовицькі загони Муравйова. Зайнявши позиції на Подолі, «богданівці» боронили місто скільки було сил.
 
9 лютого Центральна Рада покинула Київ. За нею, по шосе в бік Житомира витягнулися колони українського війська. Прикривали відхід «богданівці» Болбочана. В умовах, коли на карті була доля держави, генерал Присовський (колишній генерал царської армії) прийняв рішення звести усі ще боєздатні українські частини в єдиний підрозділ – Окремий Запорізький загін. Серед інших до загону влилися «богданівці» та курсанти Київської юнацької школи – реальні герої бою під Крутами. Єдині хто відмовився від об’єднання – Гайдамацький Кіш Петлюри. Головний Отаман, бачте не хотів ставати під руку царського генерала. Щирий й відвертий капітан Болбочан згаряча висловив в обличчя Петлюрі все що думав з цього приводу. Заздрий та злопам’ятний Петлюра таких слів не забував.
 
Взагалі, дії Центральної Ради вражають уяву. До самого жовтня 17-го Центральна Рада пряла на весь світ про федералізацію з Росією, висловлювала суто більшовицькі гасла, зраджувала солдат і офіцерів які прагнули створення української армії, зробила все можливе аби знесилити українізований 34-й армійський корпус генерал Павла Скоропадського. Політикани-демократи просто боялися генералів-українців, боялися багнетів їхніх солдат, боялися військової диктатури, яка відправила б їх працювати за фахом – до наукового кабінету (Грушевського), чи у газетну редакцію (Петлюру). Відступ з Києва був для Центральної ради цілком логічним. Але в умовах руйнації геть чисто всього, демократи нарешті дали змогу військовим воювати «як треба». І це відбилося. Українцям вдалося стабілізувати фронт і здобути перепочинок.
 
Після Берестейської угоди Українське військо, випереджаючи колони німецьких частин, рушило на схід. 28 лютого курінь (батальйон) капітана Болбочана вибив більшовиків комдива-антисеміта Кіквідзе з Бердичева. Розвиваючи успіх, 2 березня Запорізька бригада (саме у неї було розгорнуто Запорізький загін) увійшла до Києва. Більшовики накивали п’ятами, не зробивши по «петлюрівцях» жодного пострілу. Що було й не дивно. «Это армия, которая может лишь наступать. Как только она остановится, так и начнет разлагаться, реквизировать, воровать, убивать…» - так лагідно охарактеризував своїх підлеглих більшовицький главком Муравйов. Навіть ті кому вдавалося відірватися від «петлюрівців», не почували себе небезпечно – на шляхах їх стерегли повстанські загони отаманів Зеленого, Ангела та Бурлаки.
 
У Києві до Запорожців звідусюди потяглися добровольці. Прийшовши до Києва бригадою, з Києва Запорожці вирушили на схід уже Окремою Запорізькою дивізією на чолі з полковником З. Натієвим. Командиром 2-го запорізького піхотного полку був підполковник Петро Болбочан. Прямуючи на Полтаву дивізія зростала мов на дріжджах. За кілька місяців свого панування більшовики встигли довести до ручки все населення окупованих теренів. 30 березня Запорізький полк Кінних Гайдамаків підняв український прапор над Полтавою.
 
Надалі командуванню дивізії довелося розділити обов’язки. Дивізія, яка під Києвом свою назву отримала дещо екстерном, перехлеснула штатну чисельність вояків. До того ж, треба було впорядкувати громадське життя на зайнятих теренах, а Центральна Рада такими «дрібницями» не перейнялася. Було вирішено штаб дивізії залишити у Полтаві, виділити частину підрозділів для адміністративних потреб, а більшість частин спрямувати в наступ. На господарській роботі залишився командувач дивізії отаман З. Натієв. Бойову ж групу очолив командир другого полку, підполковник Петро Болбочан.
 
1 квітня 1918 року Запорожці Болбочана вступили на терени «Донецько-Криворізької совецької республіки». На теренах ДКСР запорожці побачили те саме що й на всій Україні - доведене до ручки більшовиками українське населення, і панічну втечу комісарів-більшовиків. Даремно підполковник Болбочан сподівався на бої з червоними. 10-тисячна «Пєрвая Донєцкая армія» командарма А. Геккера, не дала Запорожцям жодного бою і тихцем втекла на терени більшовицької Росії.
 
6 квітня 1918 року запорожці Болбочана увійшли до Харкова. Вулиці Харкова були завішані об’явами в яких більшовики обіцяли 50 тисяч рублів за голову «рєакционного, старорєжимного гєнєрала Болбочана». Харків для підполковника Болбочана був дорогоцінним містом. Саме на Харківщині, у Чугуєві, він закінчив юнкерське училище і здобув своє перше офіцерське звання. Через це, та ще з пропагандистською метою Запорожці Болбочана влаштували в місті Військовий парад. Не надто гарно вдягнуті, переважно в старих російських одностроях, Запорожці продемонстрували харків’янам взірцеву військову виучку і високий бойовий дух. І це спрацювало - до дивізії стали проситися добровольці. Серед інших до складу корпусу був прийнятий 20-річний поет Володимир Сосюра. 9 квітня Окрему Запорозьку дивізію було розгорнуто в Запорізький корпус армії УНР. Корпус складався з чотирьох піхотних полків, полку Кінних Гайдамаків, гарматного та інженерного полків, авто-панцерного дивізіону, кінно-гарматного дивізіону, та повітряно-пароплавної ескадри (5 розвідницьких літаків), об’єднаних у дві дивізії. Чисельний склад корпусу становив 15 000 козаків та старшин (офіцерів). Очолив корпус отаман (генерал) З. Натієв. Командувачем 1-ї дивізії був підполковник Петро Болбочан.
 
Повторюю ще раз. Окрему Запорізьку дивізію, в Запорізький Корпус було розгорнуто НА ХАРКІВЩИНІ! Імперці, оближиться.
 
Війна тривала. Запорожці просувалися далі на південь і скоро оволоділи Донбасом та Південною Україною. 13 квітня було зайнято Олександрівськ (Запоріжжя). 18 квітня після запеклого бою, Запорожці вибили більшовиків з Маріуполя. 21 квітня українці впритул підійшли до переправ у Крим. Болбочан не забавляв темп. 22 квітня козаки сотника Зелинського на мотодрезинах проскочили замінований міст, знешкодили вибухівку і захопили переправу. Запорожці увірвалися в Крим. Того ж дня було зайнято Джанкой.
 
24 квітня з розгорнутими знаменами Запорожці марширували по вулицях Сімферополя. Тої ж днини Кінні Гайдамаки зайняли Бахчисарай. Запорожці діяли настільки рішуче й переконливо що 29 квітня 1918 року кораблі Чорноморського флоту підняли українські прапори. І це була остання перемога останньої переможної операції Війська УНР. 26 квітня 1918 року штаб 1-ї Запорізької дивізії було оточено німцями. Перелякані успіхами українців, німці висунули ультиматум: Запорожцям скласти зброю та залишити Крим. Розгарячкований походом Болбочан не збирався приставати на таке приниження і скомандував Запорожцям «До зброї!» Видовище кількох тисяч Запорожців ладних битися на багнети за першим кивком свого командувача, миттю протверезило німців. Вони погодилися на компроміс. Запорізька дивізія таки покинула Крим, але при зброї, при трофеях та з розгорнутими знаменами переможців.
 
В Україні на Запорожців чекав подарунок – корпус було вдягнено в новенькі однострої. Кубанські черкески та козацькі шапки зі шликами, пошити з трофейної чорної тканини, зумовили назву вояків корпусу. Минуло багато років, а більшовики ще лякали дітей «чорними запорожцями» або «чорношличниками».
 
Гетьманський переворот Чорні Запорожці сприйняли цілком спокійно. Центральна рада своїм «демократизмом» встигла вже дістати і мертвих, і живих, і ненароджених. Протягом літа 1918 року чорношличники охороняли Східні кордони Української держави, періодично відбиваючи провокаційні атаки червоних. 5 листопада 1918 року Павло Болбочан став полковником армії Української держави та командувачем Запорізького Корпусу. Це був зоряний час Болбочана. Запорізький Корпус був найбільш дисциплінованою та боєздатною частиною українського війська, нарівні з Корпусом Січових стрільців полковника Є. Коновальця та Волинською дивізією полковника В. Оскілка. Треба зауважити, Петро Федорович був байдужий до гризні політиканів. Це був патріот України та професійний військовий. Тож і діяв він відповідно – дбаючи в першу чергу про безпеку своєї країни. Розуміючи, що для серйозної війни хай навіть взірцевого корпусу буде замало, а сформувати більше частин заважали німці, він навів зв’язки з повстанськими отаманами. Чорні Запорожці не заважали повстанцям гнобити німецькі «продзагони», натомість повстанці зберігали нейтралітет до чорношличників. Повстанські отамани дуже поважали Болбочана і радо узгоджували з ним спільні дії. Можете уявити собі який треба було мати характер, аби підкорити собі такі особистості як Зелений, Бурлака, Григор’єв, Ангел, тощо. Після уходу німців, полковник Болбочан звернувся до гетьмана Скоропадського з пропозицією, включити повстанські загони до складу Українського війська в якості окремих кавалерійських бригад. Та схильний до колишнього царського генералітету, гетьман відкинув цю пропозицію. Пропозицією Болбочана щиро скористувалися більшовики, залучивши до своїх лав загони Махна.
 
Чим закінчилася для гетьмана орієнтація на «колишніх» - читайте у «Білій гвардії» Булгакова. До речі Михайло Афанасійович збрехав. Під час штурму Києва ані Чорних Запорожців, ані самого Болбочана біля Києва й близько не було. Їм взагалі було не до Києва. Почувши про повалення гетьмана, на Слобожанщині активізувалися більшовики. 11 грудня «Совєт робочих і солдатських депутатів» об’явив себе єдиною владою у Харкові. Чорні Запорожці мусили переконати їх в протилежному. 20 грудня більшовики спробували провести мітинг у театрі. Нарешті більшовики спробували провести «Інтернаціональний мітинг» на вулицях міста. Мітинг розійшовся зразу ж, як до участі в ньому прибули Чорні Запорожці. За наказом Болбочана, члени «Совєта» були заарештовані й віддані під військовий суд як більшовицькі шпигуни (за рік те саме в Харкові робив Денікін). Аж тут грім грянув звідки й не гадали – з Києва.
 
21 грудня 1918 року в Києві з в’язниць було звільнено усіх більшовиків. Їх масово стали вводити до урядових установ. З посад звільняли всіх хто не був соціалістом. Декларація уряду Директорії була майже калькована з більшовицьких прокламацій. Соціалісти Винниченко з Петлюрою за всяку ціну намагалися доказати московським більшовикам, що вони, мовляв, свої. У Москві, певно, посміювалися з цих потуг. Леніну й Троцькому «попутчики» були не потрібні.
 
На тлі цих подій на Болбочана посипалися звинувачення та цькування. Від нього вимагали звільнення заарештованих більшовиків. Винниченко назвав Болбочана "виразним і свідомим реакціонером", який "убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії". Нічого не нагадує? «Він нагадує скоріше офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину…» - Обурювався прем’єр Директорії, Борис Мартос. «Болбочан роз'їжджав і жив у сальон-вагоні, а то не демократично», – підспівував їм Петлюра. Диво й годі. Чорні Запорожці Болбочана майже на власний страх і ризик гасили провокації червоних, а демократична українська преса цькувала їхнього командира як «диктатора й нового Бонапарта». До командування Лівоберіжної групи армії УНР (яка фактично вся складалася з Чорних Запорожців Болбочана) приїхав з інспекцією начальник Генерального штабу Василь Тютюник, який не знайшов нічого кращого ніж дорікнути командувачу, що його козаки не носять під кокардами червоних бантів. У відповідь Петро Федорович пригрозив розстріляти начальника Генштабу, якщо той не зніме з форми символіку ворожої армії. Штаб Запорізького корпусу отримав 30 (!) наказів Петлюри про демократизацію війська – тобто про скасування старшинських звань, знаків розрізнення та виборність командирів. Полковник Болбочан наказав відправляти у смітник «глупі накази революційних маніяків».
 
А тим часом червоні таки здобули привід для вторгнення в Україну. 29 грудня 1918 року більшовики, змовившись з партизанами-анархістами Нестора Махна зайняли Катеринослав та оголосили там «Власть совєтов». Підполковнику Самокішу знадобилося лише два дні, аби зібрати до купи Січеславський полк Січових стрільців (катеринославських добровольців - !), вільних козаків отамана Кривошлика та повстанців отамана Божка. 31 грудня махновці були скинуті в Дніпро в прямому сенсі цього слова. «Петлюрівцям» захоплено допомагали повсталі мешканці Катеринославу – трьох днів під більшовиками та махновцями, їм вистачило із горлом. Ця подія збурила не тільки більшовиків, але й Директорію. Більшовики скориставшись нагодою об’явили Україні війну. А Директорія була  розлючена тим, що про бій підполковник Самокіш повідомив не Київ а Болбочана, та й те по факту. Певно – пов’язуватися з демократами він не забажав, а в реакції Болбочана – не сумнівався. Винниченка й Петлюру охопив лютий жах. Під рукою Болбочана була найкраща частина армії УНР. Йому фактично підкорялися повстанські отамани. Його радо слухалися командири інших частин. Фактично – він командував найбільшою армією на теренах України. Пани-соціалісти миттю забули, що батьківщина в небезпеці. Всі їх думки були зайняті «збереженням демократії», себто – власних дуп.
 
Більшовики вже марширували по Харківщині та Чернігівщині. Полковник Болбочан повідомляв у Київ хід та мету їхнього наступу, номери частин, склад підрозділів. А в Києві цьому не вірили, відмовлялися об’явити війну більшовикам і вимагали від Болбочана «не допустити війни між братніми народами». Це була вже межа ідіотизму, ворог пер на Україну, а Чорним Запорожцям забороняли по ньому стріляти! Війну було об’явлено лише 16 січня, коли Запорізький корпус залишив Харків. Здогадаєтеся, кого звинуватила Директорія у втраті Харкова?
 
Нарешті здали нерви у керівників Української Демократичної Хліборобської партії – Д. Донцова та І. Міхновського. 5 січня вони провели таємну зустріч з «головним преторіанцем» Директорії, командувачем Корпусу Січових стрільців полковником Є. Коновальцем. Той висловився недвозначно: «З соціалістами держави не збудувати!» Було вирішено здійснити військовий переворот, усунути Директорію від влади, встановити військову диктатуру, та припинити демократичні цяцянки до кінця війни. Тобто вчинити саме так, як у той самий час чинила ще одна держава-немовля - Польща. Як у всі віки робили УСІ запорізькі отамани, за будь яких умов. Потрібна була лише узгодженість з командуванням фронтових частин. Міхновський виїхав до Болбочана.
 
Полковник Болбочан оцінював становище тверезо. Ситуація була скрутна, але не безнадійна. Більшовиків треба було втримати на Дніпрі, опанувавши переправи. Біля Києва на червоних чекали Січові стрільці Коновальця. Околиці Кременчука опанували Чорні Запорожці. Пертися через Катеринослав червоним було далеко й небезпечно, там на них чекали стрільці Самокіша та козаки Кривошлика. Фронт на північ надійно стерегли бійці полковника Оскілка. А на Антанту наганяли жаху веселі хлопці отамана Григор’єва. Більшовики мали зупинитися на Дніпрі. Решту зробили б зима та шаблі повстанців Божка, Бурлаки та Ангела на червоних тилах. Весною Болбочан гадав знову побачити Харків. Та цим планам здійснитися не судилося. 21 січня до Кременчука прибув Міхновський та провів коротку нараду із командиром Запорожців. А 22 січня штаб Запорізького корпуса оточили Червоні Гайдамаки отамана Волоха з наказом Петлюри заарештувати командувача, начальника штабу та начальника тилу Запорізького корпуса.
 
В умовах війни, Петро Федорович не ризикнув вчинити бійку українців з українцями. Старшини Запорізького корпусу дали заарештувати своїх командирів, але провели їх аж до Києва. Коли Петлюра почув про прибуття Болбочана в Київ він роз’ятрено вигукнув: "Що ви наробили?! Чого ви їх сюди привезли?!" Певно – доїхати Болбочан не мусив. Далі почався фарс впереміж з трагедією. Болбочан був посаджений під домашній арешт. Його ім’я бруднила та цькувала преса. А тим часом Петлюра заходився «демократизувати» Запорізький Корпус. На командування було посаджено червоного гайдамака Волоха – довірену особу Петлюри. І справа зайшлася. Дисципліна впала. Корпус зазнав шалених втрат. Найбільш талановитих командирів було репресовано як «гетьманців». І скоро Запорожці, які доти без жодних проблем стояли в космополітичному Харкові, відзначилися в Проскурівському погромі. Взірцевий корпус було перетворено на кілька гайдамацьких зграй. Свою єдину і головну перемогу Петлюра здобув над своїми ж солдатами та старшинами. В квітні Корпус Чорних запорожців був притиснутий до Румунського кордону і інтернований румунами.
 
Болбочан знаходився під арештом майже чотири місяці. Нарешті Петлюра знайшов привід для вироку і 28 червня 1919 року полковника армії УНР Петра Федоровича Болбочана було розстріляно. Українська армія того часу ледь відбивала атаки більшовиків по лінії Старокостянтинів – Проскурів – Кам’янець-Подільський. Арешт Петра Болбочана фактично зруйнував українське військо. Запорожців було свідомо гноблено. Впав бойовий дух в Січових стрільців. Відкололися від армії УНР повстанські загони. Отамани Зелений, Ангел, Бурлака та інші пішли у вільне плавання. "В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини" – писав до Києва авантюрист-антисеміт отаман Григор’єв. Здійснив невладний заколот і мусив рятуватися втечею генерал Оскілко. За Болбочана просили генерали Омелянович-Павленко, Тютюник, Греков, полковник Коновалець, старшини Запорожців. Але Петлюра лишався непоступливий: "Запорозький корпус хоче поставити нового монарха, нового Гетьмана... Поки я стою на чолі Республіки - не буде Болбочана на службі в Республіці!" Нічого не нагадує?
 
Петлюра тріумфував. Демократію (себто його особисту владу) – було врятовано. А замість гордовитих та норовливих наддніпрянців тепер він мав набагато краще, більш дисципліноване та більш слухняне військо – Галицьку армію.
 
Хочу підтвердити те, що й так певно зрозуміло з моїх слів – я вважаю Петлюру людиною абсолютно некомпетентною у державних та військових справах. Догоджаючи власним амбіціям та своєму хворобливому самолюбству Петлюра зробив все можливе аби розвалити українське військо, та знищити українську державу. Винниченко, Мартос, Петлюра та інші «демократи» це не герої – це горе для України. Та не варто було Петлюрі забувати - зрадників карають ще на цьому світі. У листопаді 19-го року галичани, вояки Галицької армії, ті самі хто більше за всіх критикував «змаскальованих надніпрянців», у повному складі перейшли на бік денікінських «Вооружьонних сіл Юга Россії». За кілька днів, під впливом цієї події, корпус Січових стрільців Коновальця здався полякам. Гайдамаки Омеляна Волоха, любимця Петлюри, вкравши скарбницю УНР, в повному складі перейшли до більшовиків. Всі хто залишилися в армії УНР, були зведені в єдиний загін на чолі з генералом Омеляновичем-Павленко і перейшли до партизанських дій. Здійснилися слова депутата-«хлібороба» Дмитра Донцова до Директорії: «Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії…» Україна зникла. А потім прийшли більшовики.
 
Українська демократія мусить пишатися, фундамент під жахливий жертовний вівтар Голодомору побудувала саме вона.
 
Поставив крапку і передивився стрічку новин. На Заході – поляки роздають громадянам України «карти поляків». Румунія тріумфує від опанування шельфу біля острова Зміїного. Зі сходу, керована нащадками чекістів-більшовиків Росія, тішиться правом монопольного постачальника газу і піратствує на наших сайтах та медіа. Галичани пихато міркують «що є справді українське, а що ні». Депутати вважають за норму товкти рило міністрам. А демократи закликають нас «не сподіватися на сильну руку, бо це неприродно для українців».
 
Кажуть, вдруге історія повторяється як фарс.
© Дракон [15.12.2009] | Переглядів: 12703

2 3 4 5
 Рейтинг: 46.3/80

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook