Хтось з видатних політичних діячів зауважив, що кожного дня в будь-якій державі відбувається референдум з питанням чи існувати державі далі. Гадаю, що це перебільшення, а от те, що наша Україна проводить такий референдум кожні 5 років, починаючи з 1994 – факт. Причому саме в 1994 вона його програла.
Але – все по порядку, отже історичний відступ. В 1991 році 1 грудня відбувся Референдум, щодо підтримки незалежності України і вибори першого українського Президента. Це було справжнє свято – кожен кандидат крім Гриньова і Ткаченка ( але останній зняв свою кандидатуру і відтак взагалі жодної агітації не вів) активно агітували не стільки за себе, скільки за підтвердження українським народом свого права жити в незалежній країні. Та і той же Гриньов не займав відвертої антиукраїнської позиції, а лише висував на перший план загально демократичні і інтернаціоналістичні, а точніше космополітичні гасла, визнаючи необхідність незалежності для України. Тоді переміг Леонід Кравчук. Переміг в чесній боротьбі, переміг переконливо. І це добре, але під час свого президентства припустив одну головну і вирішальну помилку, до аналізу якої я повернусь згодом, а зараз зазначу, що наслідком цієї помилки стало те, що вся решта виборів Президента перетворилась на низку референдумів з питанням чи існувати державі далі. Посудіть самі вже в 1994 році на позачергових президентських виборах, (а те що такі позачергові вибори взагалі відбулися вина Кравчука, який тоді проґавив інтригу Мороза, та це окрема розмова) гаслами тодішнього опонента Кравчука – Леоніда Кучми стали: двомовність, підпис Статуту СНГ і натяки на відродження СССР. Правда натяки завуальовані в обгортку економічної інтеграції і тому подібної маячні, але цього було досить для активної підтримки Кучми з боку антиукраїнських сил всіх відтінків – від комуністів до радянських капіталістів, які народились за роки правління Кравчука у вигляді суміші партноменклатури і криміналу. Причому і колишня партноменклатура, і кримінал щільно контролювався Москвою, в тому числі за допомогою архівів українського КДБ, що їх вивіз до Москви в 1991 році тодішній голова КДБ УССР зрадник Голушко. Саме сподівання на знищення української державності спонукало всі виборчі комісії лівобережної України, а особливо Донецької області провести масові фальсифікації під час виборів і забезпечити перемогу Кучмі в 1994 році. Але після цієї перемоги на гомосовєтікусів чекало гірке розчарування – Кучма не схотів здавати Москві Україну, всі свої передвиборчі натяки він відкинув і заступив на вахту прихватизації держави. При цьому, на відміну від Кравчука, маючи крутий характер і досвід роботи в військово-промисловому комплексі, швидко розбудував вертикаль виконавчої влади, поміняв багатьох губернаторів, зрозумівши, що правити недержавою не можливо, одним словом, саме при Кучмі над донецькою облрадою замайорів синьо-жовтий прапор, а комуняки припинили на засіданнях облради «прикрашати» залу засідань своєю червоною шматою з масонським гербом - серпом і молотом (до речі масонський символ молотка перекочував з комуністичних знамен на герб міста Донецька).
В 1999 році відбувся другий референдум-вибори Президента. Донецькі виборчі комісії вже працювали в шизофренічному стані. З одного боку вони знаходились під контролем комуністів, а з іншого – Кучма спромігся взяти під контроль обласні державні адміністрації, і останні суттєво «під корегували» ці комісії. Москва боролась тоді із своїми комуністами, тому підтримки українським холуям не надала в повній мірі, в усякому разі на державному рівні. До того ж Кучмі вдалось нейтралізувати головного свого тодішнього лівого опонента Мороза, не допустивши створення коаліції комуністів з соціалістами і забезпечивши висунення від лівих нікчемного комуніста Симоненка. В результаті вибори 1999 року без особливого драматизму виграв, новоспечений патріот Кучма у промосковського Симоненка.
Але Москва підготувала реванш до 2004 року – року чергових президентських перегонів, який знову став роком референдуму щодо існуванню нашої держави. В хід пішла операція «Янукович». Почалась вона раніше, ще в 90-х роках. Саме тоді нікому невідомого завгара (начальника одного з АТП) раптом став активно просувати чи не головний організатор партії відродження регіонів Рибак. Про те як організовувалась ця партія сучасного провінційного феодалізму я вже писав в «Популярній політології» ( ). Ось цитата: «Всім донеччанам, які займались серйозно політикою на початку 90-х, відомо як саме народжувалась ця партія і який капітал насправді там представлений. Коротко історія виглядає так - ще наприкінці радянської імперії комуністична партія розділилась на дві великі течії. Умовно ці течії можна назвати партією кретинів-сталіністів, які наївно намагались зберегти комуністичні засади в суспільстві і партією псевдо капіталістів, які сподівались приватизувати «загальнонародну» власність. Не буду ретельно аналізувати подальші події, тільки зауважу, шо комуністи – псевдо капіталісти виявилися не набагато розумнішими за кретинів-сталіністів і їм довелось поділити « загальнонародну» власність з криміналітетом, а тій власності, яку їм вдалося придбати вони забезпечили підживлення з державних джерел, провівши екзотичну приватизацію у вигляді народних підприємств, державних корпорацій тощо. Капіталізм, що виник таким чином я називаю не національним, а радянським і існувати як український національний він не може, бо його коріння в комуністичній економіці - економіці затратній, неефективній, дотаційній. От ці засновники партії регіонів саме такі радянські, а не національні капіталісти і відповідні ідеологи. Найкращий приклад - Юхим Звягільський і Юрій Болдирєв. Саме вони в 1992 році провели через Донецьку міську раду резолюцію з вимогою до Президента України підписати Статут СНГ, хіба людина з адекватним мозком може уявити , щоб подібну резолюцію лобіював НАЦІОНАЛЬНИЙ український капітал. Саме невдача цієї авантюри, Президент Кравчук проігнорував волевиявлення мозолястих рук і мізків донецьких міських депутатів і не підписав вищезгаданий статут, спонукала до створення в подальшому партії регіонів, причому створення за активної підтримки, щонайменш моральної, кремля. До речі про мозолястий мозок донецької «еліти» - в Донецьку от вже 30 років успішно будують метро, при цьому витрачаються (або крадуться?) величезні кошти, результат - не побудовано жодної станції, жодного прогону цього метра. Все діалектично - саме ця тупість і безпорадність призвела до невдач бандюковичів на ниві сепаратизму. Зараз ми бачимо, що практично всі бізнеси регіоналів напрочуд неефективні і не забезпечують Україні ні податків, ні політичної стабільності. Саботаж, блокування Верховної Ради України не можуть бути корисними для національного капіталу, але вигідний для капіталу компрадорського, капіталу кримінального, капіталу радянського. Але ця довідка з новітньої історії не проста констатація фактів, бо з неї логічно витікає те, що твердження нібито Тимошенко і Янукович - «однакове зло» не проста нісенітниця, а абсолютно ворожа антиукраїнська позиція, прихована пасивна агітація за Януковича, бо його совковий електорат не реагує на жодну зовнішню агітацію, як і на дурість і безграмотність «Лідера».Цей електорат, ця біомаса цілує руку «Лідера» і проголосує за нього за будь-яких обставин. А от електорат демократичний - народ рефлексуючий, ці люди постійно деморалізуються і дезорієнтуються манною кашею, яку вони обрали Президентом».
А на «обліку» КГБ Янукович очевидно був давно, бо як ще можна пояснити, що колишній бандит гопник став членом КПСС. Просунувся відставний бандюга швидко, злетів високо – став губернатором Донеччини, це не загальнодержавний масштаб, але, як виявилось непоганий трамплін, особливо якщо врахувати агентурні можливості Кремля. А саме вони були реалізовані Кремлем в операції «Янукович».
Отже перший крок – висування Януковича на посаду представника Президента і активна допомога, яку представник Президента Янукович надав Кучмі під час виборів 1999 року вивела «проФФесора», як він сам себе називає, в перші ряди провінційної еліти. Другим кроком стала «Справа Гонгадзе». Тут варто зупинитись більш докладно. Але спочатку поясню свою позицію – я не слідчий, для мене не важливо чи був убитий Георгій Гонгадзе, хто був замовником вбивства, якщо воно мало місце, і інші подробиці справи, для мене важливі лише політичні наслідки і дії різних політиків з різних країн. Випадковостей в таких справах практично не буває, а тому перший мій висновок – вибір особи Гонгадзе для цієї провокації не був випадковим і міг бути зроблений тільки професійними спецслужбістами. Я маю на увазі той факт, що при народженні Георгія у нього був брат близнюк, який зник в роддомі, про це йшлось в інтерв’ю мами Георгія Гонгадзе і надруковано в газеті «Факти». На сьогоднішній день труп Гонгадзе не знайдений, про що також заявляє пані Гонгадзе. Другий мій висновок більш суттєвий, він витікає з миттєвої реакції на вбивство з боку мас-медіа і появи плівок майора Мельниченка, висновок це такий – в процесі приймали участь російські і американські спец служби. Спробую пояснити. Якщо в той же день, коли стало відомо про зникнення журналіста Гонгадзе з’являються протестувальники в футболках з вифарбованим профілем Георгія, то для будь-якої людини стане ясно, що вони були замовлені і вироблені заздалегідь. Це звичайно, не доказ роботи спецслужб, вірніше доказ невиразний, його легко спростувати всілякими способами, а от епопея з плівками майора Мельниченка, який нібито підсунув в кабінет Президента Кучми магнітофон і записав розмови, які там відбувались, повністю доводить участь спецслужб РФ і ЗША. Участь американських спец служб очевидна – Мельниченко, будучи державним злочинцем (адже підслуховування розмов Президента – державний злочин), отримав політичний притулок в Америці. На цьому трохи зупинюсь. Політичний притулок за такий політичний злочин свідчить по-перше про використання цих записів розвідкою ЗША, а по друге про повну неповагу урядом ЗША України, хоча тут ще одне але: майор повернувся в Україну і тут його не було заарештовано, тобто і наше керівництво не поважає українське законодавство, а відтак і державу, тобто самих себе.
Участь російської розвідки теж очевидна, адже напередодні відомого виступу О. Мороза, на якому він презентував записи майора, що начебто свідчили про участь Президента Кучми в організації вбивства Гонгадзе, пан Мороз провів багатогодинну зустріч з Є. Примаковим - тодішнім керівником зовнішньої розвідки Росії. Про цей факт розповів шеф-редактор Інтернет видання «Трибуна» Євген Лауер. Причому плівки, які демонстрував Мороз були склейками з різних плівок, це було помітно навіть пересічним слухачам, іншими словами – фальшивками. Але Мороза не те що не притягнули до відповідальності, а навпаки в нашому хворому аморальному суспільстві він отримав ореол правдолюбця. Для чого робилася ця вакханалія стало ясно скоро: Україна опинилась в ізоляції на міжнародній арені, а Януковича було призначено Прем’єр-Міністром, а фактично - наступником Кучми. Власне саме тому, на мій погляд, Кучма і не пішов балотуватись в Президенти в 2004 році, адже дозвіл на це Констуційного Суду він продавив, з трудом, але продавив. Відносно «плівок Мельниченка» ще цікава подробиця від Євгена Марчука – походження записів могло бути лише одне – крадіжка офіційних записів, що ведуться в кабінеті Президента і підлягають в подальшому знищенню. От як раз замість знищення їх і було вкрадено, а потім можна, користуючись сучасними комп’ютерними досягненнями створити аудіо додатки, тобто тепер важко відрізнити справжні записи від штучних, хоча для американських і російських спецслужб це посильна задача. А наприкінці цієї теми ще одне цікаве спів падіння: Мельниченко працював в охороні Олександра Мороза під час спікерства поета-соціаліста. Отак спільними зусиллями підготували референдум 2004 року.
Напередодні президентських виборів відбулася кампанія «Україна без Кучми» під гаслами «Кучму геть». Це також було унікальне явище з огляду на його учасників і їхні цілі. Юлія Тимошенко закидала Кучмі корупцію, кримінальну приватизацію, тощо. Комуністи плели казна що, але насправді закидали Президенту те, що він Президент, а не слухняний московський сатрап, Мороз з соціалістами і віршами ганьбив свого політичного ворога за все негативне, що є на світі.
Самою цікавою була позиція Ющенка, власне не позиція, а позиції. Спочатку він підписав листа разом з Кучмою і Плющем, де назвав учасників акції «Україна без Кучми» фашистами, але це ще перебуваючи на посаді Прем’єр-Міністра, а потім коли цієї посади позбувся сам приєднався до «фашистів» і затаврував Кучму як «батька української проституції». Виглядає як фантасмагорія, як гра актора, якому сьогодні доручена одна роль, завтра протилежна. Але людям, які підтримували тоді Ющенка було не до об’єктивного аналізу його дій – треба було не допустити антиукраїнського реваншу, бо насувалаись президентські вибори. А на них, як в 1994 і 1999 роках, так і в 2004 вибір був Україна - антиУкраїна. Причому антиУкраїна страшніша ніж раніше. Янукович крім двомовності обіцяв подвійне громадянство, а замість аморфних обіцянок Кучми 1994 щодо пострадянської інтеграції – вступ до ЄЕП, про який було ясно лише те, що Росія буде керувати нашою економікою маючи вирішальний відсоток голосів в наддержавному органі того ЄЕПу. Я не стану переказувати події Майдану, натомість зазначу, що вигравши вибори новий Президент Ющенко не просто нічого не зробив для унеможливлення повтору змагань по лінії Україна – антиУкраїна, а всіляко укріпив позиції антиукраїнських сил в Україні. Головна помилка Ющенка, яка власне і висвітлила його неспроможність керувати країною полягала в тому, що не було покарано жодного сепаратиста з тих, хто в грудні 2004 р. на з’їзді-збіговиську в Сіверодонецьку проголосили автономію ПіСУАР і звернулись з проханням до Росії визнати цю «республіку». Таке звернення юридично означає, що ПіСУАР прагнули розмістити таки в РФ. З’їзд цей організовувався ПР. Виступи на ньому, які транслювала ТРК «Україна» (до речі назва ТРК«Україна» - це приклад абсурдизму і свідчення схильності до чорного гумору її власників), були настільки радикальними, що коли Прокуратура порушила кримінальну справу за фактом посягання на територіальну цілісність України мало хто сумнівався - ПР буде заборонена, ТРК«Україна» позбавлена ефіру, а організатори і організаторів цього факту заарештують. Така реакція влади відповідала би всім юридичним нормам не тільки України, але і розвинутих сучасних демократій. Правда патологічно трусливі сепаратисти одразу ж після відкриття кримінальної справи розбіглись хто куди, спішно скасувавши антидержавницькі «місцеві референдуми», які ними планувалось провести для легітимізації своєї змови, але для справжніх правоохоронців страх злочинців не повинен був стати перешкодою для знищення осиного гнізда українофобів. Але, що взяти з тодішніх кучмівських правоохоронців, звичайно правові дії мусили б робити вже нові кадри – кадри призначені лідером помаранчевої революції. А вони ці самі нові кадри, промуриживши цю просту справу довгі місяці, закінчили її відвертим фарсом в стилі середньовічних буфонад – запросили «фахівців-істориків», які замість слідчих і прокурорів виявили відсутність самого факту злочину. Очевидно вражений таким поворотом, Ющенко нагородив славних сепаратистів орденами і посадами в Секретаріаті Президента, до речі давно всім ясно, що своє призначення він бачить не в боротьбі з сепаратизмом і з державним саботажем, що його на протязі двох років проводить в ВР ПР, а в боротьбі з ненависним Прем’єр-Міністром. Отже завдяки бездарному нині діючому маємо черговий референдум... І знов загрози серйозні: бандюки контролюють всі виборчі комісії Донецька, вже прийшли рознарядки від райвиконкомів на призначення «представників політичних сил» з числа підконтрольних робітників і службовців, які ніколи в жодних партіях не були. Ясно, що готується повтор 2004 року в сенсі фальсифікацій.
Господь врятував Україну вже багато раз, молімося, щоб сталось це і зараз. Вірю – згуртуються всі здорові сили суспільства навколо Юлії Тимошенко і переможуть ганебних холуїв – рабів «Хама». А що ж далі? Чекати чергової московської спецоперації? До речі її тепер було набагато легше здійснювати, бо «гарант» майже втратив контроль над територією країни. Посудіть самі – один кандидат в Президенти розвішує плакати, в яких закликає віддати Росії Севастополь (та не просто віддати, створити кондомініум, тобто Україна буде безкоштовно постачати російським військам енергію, а Росія буде господарювати). В Донецьку Ахметов відлучив міліцію від охорони порядку на Донбас-Арені і доручив це своїм «нукерам» і тепер ці «охоронці» не тільки за ним слідкують, а виконують «правові» акції – обшукують футбольних вболівальників, забезпечують вільний доступ через спеціальні ворота гуртів «фанатів» - відданої донам шпани, отже маємо в Донецьку ханство Бидлостан. А чи знають про це в Секретаріаті Президента і в Міністерстві внутрішніх справ? Не варто думати буцімто освистування Ющенка в Донецьку є проявом критики за його прорахунки і неефективну політику. Ні – це зрежисована акція п’ятої колони і проводить її ця сама ахматівська шпана – це її реакція на слабість державної влади. Вона влаштовує овації Януковичу, а пришиблений донецький електорат, що цілує руку «Лідеру», лише слухняно підтримує ці «регіональні ініціативи». Це суміш ненависті до України з відчуттям повної безкарності, що виникла завдяки безпорадності нині діючого.
Ясно, що таку країну ніхто в світі поважати не буде – від неї будуть втомлюватись, над її громадянами будуть знущатися, її міністрів затримувати тощо. Новому Президенту, вірніше новій, доведеться цю ситуацію виправляти. Я гадаю, якщо грамотно підійти до цього питання, то така зухвалість і відкритість ворогів України повинна бути використана. Адже антикорупційні справи відкривати треба, але вони важко доводяться і, враховуючи корумпованість судової системи, можуть бути легко «поховані». Інша справа – сепаратизм, і спроба узурпації міліцейських повноважень. Це речі очевидні, можливий саботаж суддів дасть стовідсоткову законну підставу для проведення тотальної чистки судової системи, системи СБУ, Прокуратури, Міліції. І така чистка буде відбуватися за підтримкою суспільства, якому давно набридло використання мафією судових і силових структур. До речі, переслідування представників п’ятої колони, в тому числі і політичних партій і діячів, за політичні злочини – процес правовий демократичний, він буде з розумінням сприйнятий і в демократичних країнах. У них були подібні процеси – можна згадати, наприклад процес над паном Рено у Франції, коли того було засуджено за співробітництво з германськими націонал-соціалістами і конфісковано його майно – автозаводи Renault. Набагато важче тим же французам зрозуміти, як це в Україні може легально існувати партія в лавах якої відкрито діють, часто на провідних посадах в східних областях, – громадяни Росії, в західних – Румунії, лідер якої проводить сепаратистський з’їзд, а сама партія сумлінно працює на розкот країни, саботує роботу Парламенту навіть під час кризи.
Очищені ж судові і силові структури - а я переконаний, що більша їх частина виявиться все ж здоровою і потрібна буде лише реорганізація керівництва (та і то не всього) і зруйнування зв’язків його з мафією - будуть здатні провести процес декомунізації суспільства – засудження тоталітарного комуністичного режиму, знищення тоталітарної символіки, тощо. І це також знайде підтримку цивілізованого світу, бо по-перше – Європа давно прийняла резолюцію, яка засуджує злочини комуністичного тоталітаризму на рівні з злочинами режиму нацистського, а по-друге – такі дії будуть означати, що країна право спроможна, тобто здатна забезпечити самоповагу нації і правопорядок в державі.
І наостанок – якщо хтось з кандидатів вважає, що можна уникнути наведених мною правових заходів, то він приречений (точніше – вона) на стадіонний свист в свою адресу від нових проросійських януковичів, богословських, грачів, міжнародну ізоляцію, неспроможність контролювати територію всієї країни і черговий референдум в майбутньому, бо ці заходи є необхідною умовою розбудови держави (дивіться досвід східноєвропейських, а зокрема балтійських країн).
Слава Україні!
Героям Слава!
