«…если ты хочешь работать в России, то ты и деньги везешь в Россию».
          Ю. Латиніна «Полювання на ізюбра».
 
Мій приятель-підприємець не платить податків. Ніяких. Крім звичайно тих, які з нього таки вициганює податкова. Але це їй вдається ой-як нелегко. Складно циганити податки у підприємця в якого (у тому числі) ти сам знаходишся на утриманні. Пояснення просте, скільки не плати – усе розкрадуть. Чи-то мій приятель наймався годувати спільноту годованих кабанів-бюрократів, від рядового податківця і аж до самих верхів?
 
Пожежні інспекції, інспекції охорони праці, санітарні інспекції тощо, йому по барабану. Всі проблеми з ними мій приятель вирішує переважно з їхнім керівництво, частіше за все – в лазні та на полюванні. Так дешевше. Вчасно підсолодив бюрократа – і нуль проблем. Пересічного інспектора, який раптом спробує проявити принциповість, швидше за все чекає службове розслідування та звільнення з роботи. Долею інспектора мій товариш не переймається. Якщо інспектор – шахрай, який хотів зциганити грошей – так йому й треба.  Якщо ідіот – так йому й треба. Якщо ж чесний і принциповий – чого він робить на посаді з копійчаною зарплатнею? Нехай прямує туди де його чесність та принциповість будуть оцінені по заслугах у твердо конвертованій валюті. Мусить бути вдячний за науку та копняк.
 
Те саме стосується пересічних ментів. Даішник який зупинив мого приятеля за перевищення швидкості був вигнаний зі служби, без жалю й співчуття. Кого жаліти, мента? Мій приятель переконаний, що менти бувають двох типів, або здирники, або боягузи. Чесні й мужні міліціонери, якщо в МВС їх багато, за його думкою мали б уже сьогодні штурмувати Верховну Раду зі зброєю в руках. Якщо вони цього не роблять, значить всі вони - нікчеми. Таких не шкода. А по справжньому, чесним і мужнім ментам за його думкою в бандугрупуванні «МВС» – не місце. Існує чимало місць де шалено потребують чесних і хоробрих людей з досвідом роботи слідаком чи-то опером. Висновок, якщо даішник був чесний – має бути вдячним, якщо ні – так йому й треба.
 
Колись я поцікавився в нього, а що ж буде, якщо з міліції, прокуратури, СБУ, армії та інших держструктур підуть останні чесні, порядні та мужні люди? Дуже просто, їх можна буде чесно розігнати, та сформувати нові спецслужби залучивши туди спеців з приватних Служб безпеки та охоронних компаній за відповідну платню. Кордони та цілісність держави до створення нових структур, на його погляд, ліпше будуть захищені, якщо зібрати в одному залі всіх українських багатіїв і щиро їм об’явити: «Російські олігархи у воріт»! Наступний крок – за важелі танків та вертольотів сядуть бійці приватних охоронних фірм (вони вміють і мають досвід) що належать тим самим українським олігархам, штаби складуть працівники їхніх служб безпеки, а постачанням займуться самі олігархи. В сутичці з такою армією москалям – хана. Якщо якийсь олігарх відмовиться прийняти участь в «обороні держави» - достатньо дати право його «колегам» роздеребанити майно «дезертира».
 
Приватний охоронець, до речі, у власній ієрархії мого приятеля стоїть на щабель нижче за мента. Охоронців з приватних фірм, він звільняє просто натовпами. За найменшу провину. Аби іншим не повадко було. Приватний охоронець, який за ці гроші не прагне бути ідеальним, з його точки зору – нахлібник. Він не токар, не слюсар, не зварник, навіть не прибиральник. Він не створює матеріальних цінностей та не надає корисних послуг. Тож нехай привчається «…иметь вид лихой и придурковатый, дабы разумением своим не смущать начальства», і виконувати свої прямі обов’язки – захищати та нападати. Бажано – 24 години на добу. Інакше – на фіг він такий потрібен?
 
З органами влади мій приятель веде себе як князь Острозький з комісарами польського короля. Тобто - за принципом «або ти працюєш на мене, або я тебе знищу». Під час передвиборчих перегонів він завжди підносить і Богу свічку і чорту кочергу, аби потім мати змогу нагадати, хто ковтав з чиєї миски. Тільки один раз він порушив цей принцип, але про це нижче. Органи влади постійно підгодовуються з його долоні через сірі схеми. Це окупається трикратно. Коли моєму приятелеві треба – місцева адміністрація починає хором співати йому дифірамби і благати Центр про блага для дорогого «годівника та опори». Якщо ж раптом адміністрація не хоче з ним дружити – мій приятель має багато дивовижних засобів аби зіпсувати їй життя так, що сама не радітиме. Адміністрація, щоправда, теж має чимало дотепних засобів. Так що дружити одне з одним – набагато вигідніше.
 
Адміністрація постійно потребує від мого приятеля допомоги «бідним та знедоленим». І мій приятель її постійно платить. Наприклад бетоном по ціні фінської фарби, або ялинковими підставками по ціні коліс від Мерседеса. Він не має ілюзій. Він допомагає не «бідним та знедоленим», а працівникам адміністрації. Цим годованим кабанам, за його думкою, скільки не дай – все розкрадуть. Інакше, за які-такі кошти ці працівники по два рази на рік відпочивають на Балі?
 
Коли мій приятель вирішує справді допомогти дитячому будинку – він їде у дитбудинок, спілкується з працівниками і купує силами власних служб саме те, що йому назвуть працівники. Він же збирався допомагати дітям, а не персоналу будинку? Коли він допомагав лікарні, він поїхав до головного лікаря і купив обладнання яке той назвав. Коли допомагав школі – силами власних фірм відремонтував актовий зал, їдальню та комп’ютерні класи. Якось директор певного дитбудинку три години скиглив перед моїм приятелем які в нього скрути з дитячим харчуванням. Мій приятель врешті решт пообіцяв йому владнати цю проблему. І подзвонив прокурору. За тиждень директор і бухгалтер дитбудинку були заарештовані. Обсяги крадіжок у притулку вразили не тільки слідчих а й багатьох меценатів. В перший же день директора дитбудинку відгамселили співкамерники. Що, мовляв, скотино, в сиріт крисятничав?! Зараз у дитбудинку новий директор, а діти постійно мають овочі, м'ясо та молоко.
 
З партнерами-постачальниками мій приятель поводить себе мов пан з кріпаками. Комплектуючі для свого виробництва він купує тільки найкращі, а серед найкращих – найдешевші. Постачальників він душить закупівельними цінами, застосовуючи самі неспортивні методи. Постачальники його ненавидять чистою цнотливою ненавистю, бо подітися їм нікуди, а закупівельні ціни просто прирікають їх ледь зводити кінці з кінцями. Щоправда, бувають випадки коли постачальники, пов’язавши з іменем мого приятеля все багатство і досконалість російської та української мов, раптом беруть кредити закуповують обладнання, перевіряють відповідність виробничих кадрів, і суттєво збивають собівартість. І мій приятель не вимагає від них ніякого подальшого зменшення ціни. Перші півроку.
 
Преса про його викрутаси мовчить як партизан на допиті. Точніше час від часу вона про нього пише. Переважно – нейтрально з вкрапленнями певного позитиву. Щось на кшталт «свою думку також висловив…», або «в участі також прийняв участь…». Зайва реклама моєму приятелеві ні до чого. Тому він сам проплачує ЗМІ виключно такі повідомлення. ЗМІ перебувають постійно в одному з двох становищ. Або – вони прожирають його подачку. Або – вони чекають наступної. Про всі інші викрутаси мого приятеля преса не пише. Наприклад, коли він звільнив з роботи багатодітного героя-батька, бо той крав бронзу з підприємства, преса про це не написала. Вона – не схотіла. У нас же вільні ЗМІ, хіба не так?
 
Своє головне підприємство мій приятель отримав в часи дикої приватизації, явно не стовідсотково-чесним шляхом. Були залучені сірі схеми. Були корумповані чиновники. Були залучені бандитські угрупування. Якось мій приятель під пиятику розповів що кілька разів мусив їздити на «стрілки». Підприємство він придбав явно не по ринковій вартості. Явно значно дешевше ніж воно вартує зараз. Але набагато дорожче ніж завали металобрухту у які перетворилося кілька схожих підприємств, які ще й зараз лишаються державними.
 
В боротьбі за свої підприємства він мусив стикатися з кількома конкурентами. Конкуренти в його розумінні поділяються на «нормальних» і «бридких». Перших – переважна меншість. До війни з «нормальними» він ставиться як до улюбленого виду спорту. Кожен програш їм, для нього - «важкий але необхідний урок». Проте до «бридких конкурентів» він ставиться як бандерівець до комісарів. Одного з таких «бридких» він якось ледь не відправив на зону, але не склеїлося. Зараз «бридкий конкурент» розпродає площі своєї фабрики під супермаркети, обладнання совкового виробництва вже продане за ціною металобрухту, в сирих холодних цехах гуляє вітер, заборгованість працівникам по зарплатні сягає 8 місяців. А сам «бридкий конкурент» час від часу прилітає з Кайманових островів, аби приїхати на мітинг на сьомому «бімері» та захоплено й виразно розповісти своїм працівникам до чого їх довів «непрофесійний уряд».
 
«Бридким» конкурент став аж ніяк не через «бімер» і Кайманові острови. Мій приятель сам любитель дорогих тачок і вишуканого відпочинку. Він любить ресторани, лазні, боулінг-клуби та аквапарки. Любить всіляку екзотику і за кордоном і у нас. Посеред зими він їде смажитися під сонцем та купатися у морі. А посеред літа – кататися на лижах туди де холодно. Єдине чого він ненавидить – казино. Він вважає що випадковий виграш – доля волоцюг і дурнів. До затрат на такий відпочинок він ставиться як до норми. Він же має такі гроші?! То чого б не витрачати? Оно через два лежаки клерк з Нацбанку під сонцем смажиться, йому ж бідні та знедолені рило не товчуть, хіба не так?
 
«Бридким» конкурент став і не через те, що відкупився від ментів коли йому світила зона. Мій приятель і сам не янгол. Пару років тому він збив на перехресті жінку. Хто там був винний – хіба що сам Бог відає. Але мій приятель оплатив жінці лікування та витрати, а вона забрала заяву. Діло зам’яли. Коли я на цю розповідь покрутив носиком, мій приятель у відповідь лагідно посміхнувся. Він не боїться тюрми. У тюрмі він керував би своїм бізнесом так само як і на волі, тільки в режимі on-line. А навіть якби його позбавили цього – він і тоді не нудьгував би. Активна людина знайде собі заняття навіть за ґратами. Дружина й діти жили б спокійно, хоч в Україні хоч за кордоном, він про це давно подбав. Його власне майно лишилося б на місці. От з підприємствами довелося б попрощатися. Зграя товаришів, почувши що «вовк у клітці» швидко б подеребанила б його майно. За кілька років – устаткування було б випрацьоване вщент, у цехах би віяв вітер, партнери «кинуті» новими власниками розірвали б усі контракти, працівникам би заборгували за пару років, площі підприємств були б виставлені на продаж… Проте – справедливість би тріумфувала. Правда, здорово?
 
Напевно, чим відрізняється «бридкий» конкурент від «нормального» можна зрозуміти, якщо побачити ставлення до мого приятеля його працівників. Своїх робочих він майже цілеспрямовано гнобить. Він штрафує за невиконання виробничі норми, за паління в непризначеному місці, за спізнення на роботу, за брак, за халатність, за неприбирання верстатів. Він миттю виганяє за п’янку та за крадіжку (в останньому випадку може ще й відсудити ціну вкраденого у трикратному розмірі). Дев’ять робочих з десяти тікають з його підприємства на першому ж тижні, бо мовляв, так працювати вони не згодні навіть за такі гроші. Не дивно, що з тими хто працює більше трьох років, мій приятель завжди вітається за руку. Платячи такі гроші за таку роботу, вже й ручку простягнути не гріх. Ще жахливіше від нього потерпають інженери-керівники. Халатність – це вирок. Непокарання винного робочого – злочин. Крадіжка – це самогубство. Боязкість заперечити, знаючи що ти правий, – зрада.
 
Проте в період коли мій приятель зазнавав скрути і навіть затримував зарплатню, від нього не пішов ЖОДЕН працівник. Робочі кличуть його коротко і ємко, мов петлюрівського отамана – «батько».
 
Коли на підприємство приїздили французи, вони були вражені технічною озброєністю, культурою виробництва та фаховим рівнем працівників. Після цих відвідин і ці французи і ще багато хто, склали з підприємством мого приятеля контракти, завдяки яким воно пережило кризу, не зупинившись ні на день. У розпал кризи, на підприємстві мого приятеля не було ні на гривню зменшено зарплатню і не був скорочений жоден працівник. Головне підприємство в нього – не єдине. Час від часу він створює щось нове й прибуткове і цим надає нові робочі місця для інших людей.
 
Під час Помаранчевої революції, мій приятель, в якого здавалося б уже й серце окам’яніло, раптом почав допомагати помаранчевим. Пояснив він свої дії просто – не хотів путинізації України. «Розумієш, коли є влада і опозиція, я – господар підприємства. Я кидаю копієчки то тому то тому, і спокійно собі працюю. Доки вони б’ються між собою – їм не до мене. Аж от, ми маємо «вертикаль влади» і кишенькову опозицію. Що далі? Порядок? Дзуськи! Влада навалюється на мене всією вагою і витискає всі соки. Не для сиріт, пенсіонерів, бідних та знедолених витискує – для себе коханих. Що мені тоді вигідніше – оновлювати підприємство, чи покласти його на пузо, заборгувати по зарплатні і вимагати від влади фінансової допомоги для «соціальної розрядки», та збереження «унікальних технологій»? Я хіба тоді власник? Я тоді - чиновник! Тож і міркуватиму я тоді, як ці годовані кабани. Бо варто мені тоді витягти гроші, аби купити верстат – у мене миттю їх висмокчуть і почнуть трусити, чи нічого ще не лишилося? Зрозумів? А далі – совок із тим же самим гірким кінцем».
 
Коли Ющенко став президентом, мій приятель почав платити УСІ податки, навіть ті які за законом можна було оминути. За півроку він все повернув до попереднього стану. Коли ми спілкувалися під горілочку він сумно промовив: «Вони таки знайшли на чому мене купити – на патріотизмі. Вони зазіхнули навіть на це. Я зірвався на емоції. Я мусив це передбачити. Я надто довго воюю з ними…»
 
Таких як мій приятель у наші країні не люблять. У нас люблять добреньких. Не «добрих», а саме «добреньких». Тих хто на словах опікується «бідними та знедоленими». Тих хто захоплено горлає, що всі підприємці-крадії. Що їхня благочинність – крихти у порівнянні з тим, що вони награбували. Що вони дають роботу одиницям, а мусять – всім. Люблять тих, хто пропонує не засіб заробити грошей, а шлях отримати пільги та халяву. Тих, чиє гасло: «Грабуй награбоване!»
 
Не мій приятель створив державну систему, роз’їдену корупцією вщент. Не він зробив так, що фаховий токар, фрезерувальник, слюсар та зварник стали рідкістю рівня Червоної книги. Не він поділив роботу на «непильну» і «таку де робити треба». Він лише всупереч усій державній системі наполегливо робить свою справу. І чудово розуміє, що визнання за свою діяльність не здобуде за життя, певно, ніколи. Тільки не в цій країні. Тому отримує його просто й зараз – у твердій валюті. Гадаю таких «приятелів» ви й самі знаєте чимало.
 
Про тих, хто знаходячись в абсолютно ворожому оточенні, зберігає працююче виробництво, у нас скажуть «шахрає з податками». Про тих хто зберігає рівень культури виробництва, у нас скажуть «бузувірствує з працівниками». Про тих хто карає крадіїв у нас скажуть «хай на себе подивиться». Про тих хто сито живе сам і дає чесною та фаховою працею заробити іншим – у нас скажуть «жирує на наших горбах».
 
Нехай говорять. А я вважаю свого приятеля патріотом. Не мальованим лубочним, а справжнім патріотом. За «добренькими» - жахливе минуле, та сіре сумне сьогодення.
 
За такими, як мій приятель – майбутнє.