У мене було півбатона. А їх було 100.
 
Пуща. Водиця.  Це там, де майже кожного дня хтось вмирає. Це шпиталь учасників ВОВ.  І скільки їх там залишилось? Ну хіба що дітей війни…
 
Сиджу на лавочці, копирсаюсь у своїй сумці.
- Мужчина, Вы клубнику не продайоте?
- Нет. Я посетитель. Я просто колупаюсь в своей сумке.
- Жаль. Я так хочу клубники. Лето уходит…
 
Вона на милицях.  Їй стільки, скільки  моїй мамі, якої вже шість років нема…
 
Чому? Чому? Чому у мене не було тієї клубніки?
 
Але у мене було півбатона. А їх було 100.
 
100. Це були вутки, уткі, маленьки вуточки. Я кидав їм того півбатона, а вони пливли, пливли, пливли… Здалеку…
-Чому вони пливуть?!  Адже у них є крила?!
 
Чоловік, волохатий, у шортах 66-го розміру, не те,що я  - дістрофік, сказав:
- Так це ж молодьож. Вони тільки плавають, а літати ще не вміють…
 
Акації, черьомухи, верби, дуби, каштани, липи… - це рай. Майже.
 
Вона, заради якої я прийшов у ту Пущуводицю,  вмерла 9 днів тому.
--
Україна – це рай. Майже…