для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

ДІД ІВАН І НІМЦІ, АБО ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ


ДІД ІВАН І НІМЦІ, АБО ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ
74 роки тому 2-га світова війна, котру два роки до того брутальним розподілом Польщі розв’язали Німеччина і СССР, покотилася теренами останнього.
 
Раніше цього дня ЗМІ зозуляче кували про підступний напад гітлерівської Німеччини на мирну, яка, буцімто, нічого такого не очікувала сталінську Совдепію та фільми крутили про масовий героїзм бійців Красной Армії.
 
Нині ж, мабуть, будуть порівнювати цю нашу війну із тією, називаючи нинішню «справжньою вітчизняною», говорячи про героїзм та жертовність,торочити про спадковість поколінь, показово шануючи як нинішніх, так і тих, старих ветеранів.
 
Я би особисто від таких аналогій постерігся. Бо якщо, скажімо, Путін це реінкарнація Гітлера, то ким тоді виходить Порошенко. Сталін? Так масштаб, най вибачає, не той. Та й сталінізм ми засудили. А якщо кимось із битих фюрером тодішніх європейських лідерів, то якось воно образливо і пропагандистськи поразково виглядає.
 
А якщо Путін це реінкарнація Сталіна, котрому нині пощастило у своїй агресії випередити... І тут же виникає питання. Кого? Далі аналогію продовжувати?.. Та й нападати ми не збиралися, бо як мінімум було ніким.
 
І про героїзм в порівняльному контексті того і нинішнього я теж не дуже б розповсюджувався. Бо ось що про отой масовий героїзм казав мені дід Михайло ( війну ту пройшов від комроти до комполку):
 
«Яке там геройство?.. Війна, то онучку, важка,брудна, кривава і повсякденна праця. Та й що то за геройство із примусу? Зваж, за моїм полком від Ржеву і до самого Кенігсбергу хвостиком батальйон НКВД метелявся. Заградотряд звався. Або вперед, або куля в потилицю – от і все геройство».
 
І ветеранів, принаймні, отих тодішніх не дуже б світив. Бо з цього приводу ще наприкінці 70-х інший мій дід Микола (комбат від Сталінграду до Праги) казав таке:
 
«А от, коли ми фронтовики почали вимирати від отриманих на війні ран та усього пережитого, отут і почали вилазити псевдофронтовики із числа тилових щурів: інтенданти, завпроди, гулагівська вохра, різноманітна гебня та й взагалі публіка, котра просто за віком на фронті бути не могла.
 
Вони передової не знали, солодко їли, міцно спали, здоров’я в окопах не підірвали, довго житимуть – от їх і призначили ветеранами.”

 
До речі, мені надзвичайно пощастило. Я мав аж чотирьох дідів: по батьковій гілці - прадіда Данила, діда Михайла та татиного вітчима діда Івана; по маминій гілці – діда Миколу.
 
Мені пощастило подвійно – усі вони війну воювала і залишились живими.
 
Мені пощастило потрійно – діди виявились довгожителями і померли в період мого власного віку від 21-го і до 38-ми років. Тобто я міг спілкуватися із ними не лише голозадим шмаркачем, але й дорослим, цілком свідомим хлопом, розуміючи чи майже розуміючи усе ними казане.
 
Це з одного боку, а з іншого – мої діди сукупно, у свідомому віці пережили періоди правління усіх совєцьких правителів, а дід Михайло навіть двох новітніх українських президентів. І в спілкуванні зі мною могли оцінювати діяльність того чи іншого правителя, характеризувати пересічне життя-буття в той чи інший період радянщини, висловлювали своє бачення тих чи інших подій, учасниками багатьох із котрих вони були безпосередньо. В тому числі і війни.
 
Правда про кляту розповсюджуватися не любили, якщо щось і казали, то під настрій. А якось такий настрій трапився у мого батька.
 
Нижченаведені нотатки публіцистично адаптовані уривки оповідання «Дід Іван і німці».
 
***
 
Дід Іван з усіх моїх старих виглядав найменш героїчно. Знаєте є такий сільський типаж – жевжикуватий метр у засмальцьованому картузі,постійно у легкому підшофе, гаміркий, говірливий, весь час у русі, хапається відразу за декілька справ, безвідмовний, що стосується десь на хвильку щось підсобити, і усі у нього кращі друзі, а справи, як не дивно, кінцеве усі до ладу виходять.
 
Родичі діда Івана – частенько з нього глузували, і за потяг до чарки – хоча затятим пияком він власне і не був, і за непосидючість, і за шумливість та говіркість, і за  надзвичайну повагу до німців. А особливо глузували, коли згадували, що дід буцімто усю війну у баби в погребі просидів.
 
Втім, все те було не зле, бо рідня розуміла кому завдячує добробутом і статками. А дід теж не ображався.
 
А от мій батько з діда ніколи не глузував, ставився до нього з величезною повагою, називав татом і на «ви».
 
За що поважав я дізнався лише в червні 1982 р. Я працював тоді на Сахаліні і мені пощастило отримати відрядження до рідного Харкова.
 
З відрядковими справами я упорався досить швидко і мені випало пару-трійку вільних днів. Ось тут тато і запропонував:
 
- Давай провідаємо бабу Марію і діда Івана. Бозна скільки ти на тому Сахаліні пробудеш. А вони не дай Боже помруть, ти й на похорон прилетіти не зможеш.
 
Я погодився. В обід вирішили, а вже смерком гостювали у діда з бабою на Виселках під Диканькою.
 
Обмивши дорожню пилюку і роздавши гостинці та ритуально поговоривши зі старими про здоров’я та про родичів, якраз коли настав момент перебиратися до столу дід Іван несподівано запропонував:
 
- А мо’ на рибалку махнемо? Я біля ставка бєсєдку спорудив і світло туди провів. Кинемо закидушки, пару сіточок поставимо, ятері вже стоять - потрусимо -, і начебто відповідаючи на німе обурливе запитання баби Марії: «А поговорити?», додав – А наговоритесь вже завтра.
 
Дід знав батькову слабкість до рибальства, а йому видно хотілося поспілкуватися в суто чоловічій компанії. Батько запитався у баби:
 
- Мамо, ви як відпустите? Давно я вже крючка у воду не вмочав.
 
- Та, що з вами поробиш. Зараз зберу щось переїсти та йдіть собі.
 
Йти було недалеко. Дідів город падав якраз до ставка. Там дід і облаштував свою рибальську цитадель: альтанку зі столиком посередині, невеличку дерев’яну пристань, біля котрої бовтався старезний човен.
 
Поки ми з батьком ставили сітки, заодно завізши чимдалі закидушки на коропа, дід накрив стола в альтанці. Випили і потекла розмова. Спочатку про велику політику, до котрої дід був дуже охочий і вважав батька великим докою в ній.
 
Але незабаром він стрепенувся:
 
- Збігаю ятері подивлюсь. Якось я їх не тіє поставив.
 
Поки дід бігав та бродив на мілководді у заростях верболозу, переставляючи ятері, батько запитав:
 
- Ти  знаєш як дід прибився до баби Марії ?
 
Я знав ту історію, але послухав ще раз.
 
До війни дід працював конюхом в одному із сусідніх колгоспів. Мобілізували його десь у серпні, до війська потрапив по профілю – у кінноту. І перший же бій став для нього останнім.
 
Тримаючи у вересні оборону Диканьки декілька кавалерійських дивізій були кинуті проти танків Гудеріана. Кіннота проти танків, шабля проти броні, карабін проти гармати. Хтось скаже абсурд, хтось – та це ж наше Вестерплатте!
 
В першому ж бою під дідовою кобилою розірвався танковий снаряд. Якимось дивом дід вцілів, тільки ногу підвернув. Із-під напіврозірваної коняки, усього в кінській кровищі діда витягли німці. Дуже дивувалися, що живий.
 
Аби не обізвався, так би і пройшли повз. А не обізватися не міг, бо не в стані був якось викараскатися із під шматків кінської туші.
 
Потім був якийсь пункт збору полонених. Там діду дали можливість обмитися, німці навіть гімнастьорку чиюсь видали (мабуть з мертвяка зняли – гадав дід), аби переодягся і не лякав людей своєю кривавою.
 
Сформували колонну і кудись погнали.
 
В фільмах про війну, коли дід бачив досить стандарту сценку: чвалає колона полонених, хтось знесилений падає в дорожню пилюку і чомусь часто-густо якийсь есесівець пристрілює зі шмайсера бідолаху -, він страшенно матюкався:
 
- Брехня! Не було такого. Німці до нас більш-менш людське ставились. Тяжкопоранених до шпиталю відправляли, ходячих, але знесилених не пристрілювали. В кінці колони їхало декілька підвід - на них таких і саджали. І есесівців не було, нас конвоювали їхні обозники. От двійко з них ходили вздовж колони і обирали, кому на підводу. А в кожному селі отих самих знесилених німці просто роздавали бабам, хто якого вибере. Я дуже кульгав, коняка бо ногу придавила. От перед Виселками мене на ту підводу посадовили. А вже в самому хуторі мене Марія вибрала. Так з тих пір і живемо.
 
Ні в якому погребі у баби Марії дід Іван не сидів. Правда останні півроку до приходу червоних йому довелось переховуватися в землянці в одному із дальніх байраків. Якась сволота стукнула німцям, що він прихований комісар і підпільник.
 
Діда ж про небезпеку попередив фельдфебель з комендатури, котрий залицявся до сусідської молодиці, а з дідом склалися приязні стосунки.
 
Згодом виявилось, що стукали самі ж підпільники, котрих німці перевербували відразу ж по своєму приходу.
 
Здавали ті одні гестапо кого не попадя, аби показати хоч якусь свою активність і корисність. Їх потому червоні судили і розстріляли.
 
Надбіг дід із рибою – потрусив ятері. С ходу зачастив:
 
- Ну, що хлопці, вип’ємо. Сьогодні ж такий день
 
- Який такий? -, запиталися ми в один голос
 
- 22-ге червня. Війна почалась. Воно мо’ і не тіє так казати, але аби не війна то не було б у мене Марії. А з іншого боку не було би Марії, не було би в мене ні вас, ні інших  дітей і онуків, котрих маю. Тай сам я міг згинути бозна де.
 
Ми випили. Розмова потекла далі. Цього разу дід розповідав про свою повагу до німців, бо ті двічі йому життя врятували.
 
А я сидів і думав:
 
- Дід такий непоказний начебто, а з шаблюкою на танка зміг. Це сильно. А ще у поляків Вестерплатте було одне і його усіх героїв знають поіменно. А скільки таких побоїщ було у нас і скільки люду згинуло  сам пан Бог відає…
 
Тато ж як у воду дивився. Невдовзі дід Іван помер. А от баба Марія, переживши три війни і три голодомори, народивши і піднявши заразом із дідом Іваном трьох дітей, купу онуків і правнуків, померла позаминулого року, не доживши 100-річного ювілею рівно рік.

Валерій Семиволос, Харківська обл., село Губарівка.
© strelok57 [22.06.2015] | Переглядів: 7809

2 3 4 5
 Рейтинг: 46.2/40

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook