Конкретне визначення спотворення [ свободи ] занадто спрощене. Бо спотворення софістичного існування універсальне. Там, де воно прийняте, воно вже знову змінилось. Софіст, можливість якого створена структурою існування в якості грізної анонімної ознаки долі людини в майбутньому, може бути описаний лише як неперервне перетворення; формулювання відразу ж надає йому занадто визначені риси.
        У своїй нібито безсумнівній природності він ніколи сам не присутній. Обізнаний у всьому, він використовує на свій розсуд кожну можливість – то одну, то іншу.
        Він завше виступає як співучасник, оскільки хоче бути присутнім. Він всіляко намагається уникнути будь-якого серйозного конфлікту, не дозволити йому виразно проявитися на жодному рівні. Маскуючись всебічним зв’язком, він хоче лише існувати і нездатен до справжньої ворожнечи, котра в своїй високій сутності виступає проти іншої сторони на однаковому рівні в боротьбі за невизначену долю.
        Там, де все обертається проти нього, він готовий схилятися й догоджати, але знову постає на повний зріст, як тільки вбачає, що небезпека позаду. Йому вдається знайти вихід навіть там, де все уявляеться безнадійним. Він всюди наводить зв’язки, поводиться так, що неможливо не відчути до нього симпатії і не допомогти йому. Справляючи службу, він гнучкий у стосунках із владою; брутальний і зрадливий на відстані від влади; патетичний, коли це ні до чого не зобов’язує; сентиментальний, якщо його опір зламано.
        Там, де він  знаходить перевагу і міцну позицію, він, лише недавно такий скромний, переходить у наступ проти всього, що є буттям. Маскуючись обуренням, він скеровує свою ненависть на шляхетність людини. Бо він обертає на ніщо все, що трапляється йому на шляху. Він не зупиняється перед можливістю ніщо, він вірить у ніщо. Натрапляючи на буття, йому потрібно переконатися на свій лад, що це є ніщо. Тому, хоча він усе знає, йому не відоми пошана, сором і вірність.
       Він патетично прямує в радикальне незадоволення під виглядом героїчного терпіння. Для нього властива позбавлена екзистенції іронія.
       Він безхребетний, але не лихий, водночас добродушний і ворожий, готовий допомогти і нещадний; він, власне, ніщо. Він схильний до дрібов’язкового негідного ошуканства і водночас може бути порядним і щирим, але при цьому завше позбавлений величі; він – аж ніяк не втілення диявола.
       Ніколи не бувши справжнім супротивником, він не вимагає відплати, все забуває і позбавлений внутрішньої відповідальності, про яку, попри все, постійно торочить. Він позбавлений незалежності безумовного, але зберігає невідпірність небуття, а так і  швидкоплинну за примхою незаперечність твердження.
       В інтелектуальності він знаходить останній притулок. Тут він почувається добре, бо завдання полягає лише в тому, щоб в плині думки сягати всього, як іншого. Він все плутає. Внаслідок браку самобуття він ніколи не здатен засвоїти науку. Залежно від ситуації він шарпається від наукового марновірства до марновірства, що долає науку.
       Його пристрасть – дискусія. Він висловлює рішучі думки, посідає радикальні позиції, але ніколи не обстоює їх. Те, про що каже інший, він не засвоює. Кожному він навіює, що сказане ним правдиво, тільки й треба тут додати, там змінити. Він цілком погоджується із співрозмовником, але надалі вдає, буцімто взагалі нічого не було сказано.
       Коли він натрапить на опонента, якому властиво самобуття, для якого інтелектуальність важлива не сама по собі, а як медіум явища буття, він стає безмежно метушливим; збуджений до нестями, бо йому здається, що небезпека загрожує значущості його існування, він постійно змінює точку зору, ввесь час посідає різні позиції в дискусії, то підкреслює достоту об’єктивну діловитість, то переходить до афектації; він демонструє поступливість, щоб знайти спільну формулу, нібито в ній міститься істина; стає то плаксивим, то обуреним, але і те й інше ненадовго. Він навіть згоден бути знищеним, аби лише звернути на себе увагу.
        Запорука його життя – розглядати все раціонально. Він сприймає характер мислення, категорії, методи – все це без винятку, але лише як форми виразу, не як змістовний рух пізнання. Він мислить у послідовності силогізмів, аби за допомогою певних логічних засобів досягнути миттєвого успіху, застосовує діалектику, щоб дотепно перетворити все сказане у протилежне, використовує в спогляданні та прикладах, не володіючи справжнім розумінням питання, пласку зрозумілість, бо він зацікавлений у риторичному впливі, а не в усвідомленні. Він розраховує на загальну забудькуватість. Пафос його риторичної рішучості дозволяє йому вислизати, на кшталт вугря, зі всього, що здатне його спіймати. Він виправдовує та відкидає в залежності від того, що йому корисно. Все говорене ним – забавка, незмінна в часі, комунікація з ним – розтікання в прірві. Зі сказаного ним нічого не виростає, бо він струмить, як йому заманеться. Ставати з ним до спілкування означає марно витрачати себе. Загалом він охоплений страхом від усвідомлення власної жалюгідності та все ж не наважується на стрибок, який міг би привести його до буття.
        Такої довершеної в своєму небутті людини як результату спотворення свободи бути не може. Але подібні описи треба нескінченно продовжувати. Вони кружляють навколо певної анонімної сили, яка таємно прагне заволодіти всіма, чи то для того, щоб перетворити нас на неї, чи то для того, щоб вилучити нас із існування.
 
        Карл Ясперс, “Духовна ситуація часу” ( 1931р.)