для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны.

Східняки і українізація

Східняки і українізація
Одне із важливих постреволюційних питань - класичне "Геть від Москви". В тому числі й у мовнокультурному просторі. Особливо гостро, актуально це питання стоїть зараз на зросійщених територіях півдня і сходу України. І от що цікаво. Поки одні сидять і чекають, щоб їм сюди завезли українську мову - інші беруть і роблять це самі, переходячи на українську мову, створюючи україномовний простір як мінімум навколо себе.
 
З трьома такими "східняками", які вирішили українізуватися, я й поговорив. Три різних міста, три різних людини, три різних стадії українізації. Але одна мета.

 
- Коли і чому вирішив(ла) українізуватися?
 
Олександр Рубан, Харків
 
Перша спроба була якраз 26 лютого 2014-го року, коли Львів проводив флеш-моб, з переходом на розмови російською. Щоправда, це - співпадіння (привіт, Кисельов). Про цю акцію я дізнався вже вдень. Спочатку думав українізуватися максимально, але наступного дня зрозумів, що у Харкові це буде зробити дуже важко, тож обмежився Facebook-простіром, де іншими мовами зараз намагаюся користуватися лише при поданні цитат.
 
Чому? Дивне питання. Як російськомовний мешканець одного з найбільшросійськомовних міст України, мені дуже не хотілося, щоб мене прийшли захищати... ну тоді ще не смажені буряти, а Гіркіни з Дідами Морозами.
 
Денис Раденко, Донецьк (після захоплення міста окупантами – Київ)
 
Українізуватися я намагався з дитинства. Мене так дід виховував. Дід з Єнакієва, між іншим. Ще в дошкільному віці він мене навчив Заповіту Шевченка і гімну України (причому повній версії, яку зараз мало хто відтворить). І взагалі пояснив, що у майбутньому без знання української мови – нікуди. Тому українській я і в школі, і взагалі в житті приділяв більше уваги, мені вона подобалася.
 
Олександра Сергієнко, Запоріжжя
 
Перейшла у 2008-му. Бо я українка, що живе в Україні. Мій батько – українець. І це мова його дитинства. До певного віку я говорила і думала мовою моєї мами – росіянки. Але народившись і живучи в Україні, я поступово дійшла усвідомлення того, що саме це – моя земля. І українська мова – моя мова. Мене надзвичайно тішить кожний її звук і я не можу відмовити собі в насолоді говорити нею. Це було моє друге народження. Окрім того, я збагнула, що це взагалі найменше, що я можу для України зробити. До того ж, хотілось, щоб мої діти (на той момент майбутні) мали змогу чути українську в родині і без всяких "але" вважали її рідною.
 
-  Як це відбувалося?
 
Олександр Рубан, Харків
 
Нічого особливого сказати не можу. Ну, може, посприяло ще ФБ-оточення, яке теж стало поступово українізуватися (цей процес ще не закінчився).
 
Нажаль, моє знання української не є ідеальним через брак природнього спілкування, тож інколи доводиться користуватися словниками чи перекладачами, я цього не приховую. Людина старішає тоді, коли перестає вчитися. Так, це слова радянського діяча, але вони мають сенс. Тож читаю статті, як трапляються українською, ті ж новини, інтерв'ю та інші електронні джерела.
 
Денис Раденко, Донецьк
 
В дитинстві просто лексику нову запам’ятовував, потім вже у школі приділяв вивченню більше уваги, іноді намагався щось самому собі розказати чи пояснити саме українською. Суттєво поліпшили мої знання численні перегляди футбол під україномовний коментар. Ну і згодом, якщо була хоч якась можливість поспілкуватися українською з носієм мови - намагався її не втрачати (бо російською я завжди встигну).
 
Олександра Сергієнко, Запоріжжя
 
Це відбулось не в одну мить. Спершу мені захотілось більше писати українською (маю на увазі вірші і тексти пісень). Потім я стала презентувати нашу з братом творчість українською, писати українською в неті. В якийсь момент відчула дискомфорт від такого "подвійного" життя, адже в реалі я досі була російськомовною. Тоді я збагнула, що треба перейти на українську повністю. Мені допомогли практичні поради з книжечки "Не будь байдужим" (був у них такий порадничок, як перейти на українську з мінімальним психологічним дискомфортом). Вирішила, що зроблю це влітку, коли піду у відпустку (матиму менше контактів з людьми і менше питань). Прийшло літо, настала відпустка і в якийсь день я прокинулась і стала говорити українською.
 
Для себе одразу придумала універсальну відповідь на питання "Що з тобою сталось?" — "Так забажала моя душа". Перші тижні було важко, ловила себе на тому, що не можу сформулювати прості думки, але до цього я теж психологічно була готова. Я дозволила собі бути "неідеальною" (одна з відмазок, чому люди бояться перейти на українську — "я не хочу портить такой чудесный язык, у меня мало практики"). Так от, я дозволила собі його "псувати", я помилялась, напрацьовувала досвід, дивилась вдома у словнику слова і вислови, які вилітали з голови протягом дня. І поступово стала говорити впевненіше.
 
- Чи були якісь кумедні, або навпаки, неприємні випадки, як реагувало оточення (зокрема – рідня, близькі люди)?
 
Олександр Рубан, Харків
 
Так, в той самий перший день, коли я розмовляв українською повністю, на роботі оточення сприйняло це з гумором (ну хоч не з відторгненням, і то добре). Щоправда, не вдалося нікого перетягти "на світлу сторону сили". Особливих випадків не пригадаю, але от цікава була реакція – коли розмовляєш українською з колегою, аж раптом дзвонить скап, і різко перемикаюся на російську з клієнтом. Весь в розмові, а за спиною чую смішки.
 
Денис Раденко, Донецьк
 
З оточенням в Донецьку я спілкувався російською, буду відвертим. В мене проукраїнська сім’я і компанія друзів, тому до України і мови відношення завжди було позитивним. Цікаві випадки були на Євро-2012, коли я декілька разів в присутності своїх підлеглих чи колег зміг відповісти україномовним туристам на їх запитання. Це викликало не аби яке здивування, адже українську в Донецьку розуміє більшість, а от спілкуватися для багатьох - значно складніше.
 
В інтернеті так само, винятків не роблю. З україномовними завжди спілкуюся українською, якщо пишу щось в якомусь загальному обговоренні у Фейсбуці - частіше українською. Хоча іноді російською, при чому я не помічаю частіше, якою саме пишу, тобто підсвідомо вже майже немає різниці.
 
Олександра Сергієнко, Запоріжжя
 
Реакція колег, друзів, знайомих була передбачувана. Народ дивувався. Думали, це якось пов’язано було з моїм шлюбом, який теж влітку 2008-го відбувся smile3 Загалом, реагували здивовано, але позитивно. Були і такі, хто не розумів, нащо мені це треба. Відвертий негатив я не зустрічала (хіба що в родині мого вчинку не зрозуміли, трактували це тоді ледь не як сімейну зраду, на щастя, це вже в минуломуsmile3 ) Часто питали, чи я не з Західної, чи може я вчителька української. У людей був шок, коли казала, що тутешня, навчалась свого часу в російськомовній школі, і більше того, в російськомовному ліцеї працюю. До речі,, цей останній момент для мене теж був не дуже зручний. Я вирішила для себе, що російською лише викладатиму матеріал, а на перервах і просто не по темі говоритиму українською. Переключатись з мови на мову було не дуже зручно. Але і не так складно, як можна було би подумати.
 
- Наскільки ти зараз є україномовним(ою) - де і як часто використовуєш українську мову?
 
Олександр Рубан, Харків
 
Зараз використовую українську мову лише у соціальній мережі Facebook, оскільки у Харкові дуже важко знайти україномовного співрозмовника.
 
Денис Раденко, Донецьк
 
В побуті, з незнайомими мені людьми (на вулиці, в крамниці тощо) намагаюся говорити українською, так само в інтернеті. Російською розмовляю тільки з російськомовними друзями чи рідними. До еміграції спілкування українською було лише в інтернеті або особисто з україномовними. В побуті вжитку в Донецьку мова не мала. Чисто теоретично - можна було б говорити. Але мені б у кращому випадку відповіли б просто російською, а в гіршому - я б зіштовхнувся з обуренням. Скажімо так, мій приклад нікого не змусив почати розмовляти українською, а от періодичні сварки гарантував би. Донецьк на той час не готовий був до цього.
 
Олександра Сергієнко, Запоріжжя
 
Вдома з дітьми і чоловіком спілкуюсь українською. До речі, коли наша перша дитина стала розмовляти і почала вимовляти свої перші слова українською (наприклад, кишеня, човен...), чоловік подумав, що треба й самому українізуватись. Фактично, син посприяв свідомій українізації татка :-). Українською творю, спілкуюсь в неті і майже у всіх випадках життя. Чому пишу майже — бо, скажімо, в моменти, коли захоплюють негативні емоції, хочеться перейти на російську лайку. ну, і так, бувають випадки, коли переходжу на російську – чомусь переважно в спілкуванні з лікарями.

© V.Mylenko [12.06.2015] | Рейтинг: 41.8/34 | Переглядів: 3170

2 3 4 5 41.8/34




Коментарі

13.06.2015 08:34:37
Східняки і українізація
Коли і як Схід стане україномовним, точніше, повернеться до свого первісного стану?
не скоро .. якщо досі в УКраїні  існують такі "русскоязичние" жлоби ,як Чекалкін(любитель джазу і власник каналу "ШАНСОН"  для бидла)  і Шрайк (Адмін Лінкодрому) ,який роками "вішае лапшу" -що це НЕЙМОВІРНО ВАЖКО створити україномовну версію сторінки..pardon
 
З ними треба боротися.Різними способами...
Востаннє редаговано Pavlotex 13.06.2015 08:36:24
Не згоден Згоден  Підтримка: 50%(2/4)

14.06.2015 01:01:10
За бажання знаходиться все - і коло україномовного спілкування у Харкові. Бо у Харкові взагалі все знаходиться, якщо вмієш шукати.
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(1/1)

17.06.2015 09:15:30
5
 
А місцеві всепропальці лише кричать про ЗРАДУ (вивчили одне слово таки), а навіть коментарі давати українською неспроможні. Навіть один день.
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(1/1)







загрузка...




programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2020 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Будь ласка, увійдіть за допомогою
Facebook-login