«Невігластво. Нечесність. Глупство. Підпорядкованість. Боягузтво. Ось п’ять речей, кожна із котрих здатна знищити журналіста як творчу одиницю. Чесність, розум, знання, незалежність та хоробрість – ось що тобі необхідно розвинути до ідеальної ступені, якщо ти бажаєш бути журналістом!»
ТОМАС ВУЛФ
 
Очікуваного, здавалось би за визначенням, а тому безсумнівного буяння незалежних ЗМІ опісля перемоги Майдану Гідності якось не трапилось. Замість того отримали цензуру, фактичну заборону права на іншу думку та МінСтець. Тому і маємо за даними опитування компанією Research&BrandingGroup проведеного в період з 6-16 березня ц.р., що 60% народонаселення України недовіряє ЗМІ, не дивиться телеящик, геть не вірить офіційній інформації.
 
А ще, подейкують, складаються так звані «чорні компути» осіб, публікації котрих або ж поява яких в теле- чи радіоефірах не є бажаними для котрогось із небожителів.. Для журналістів це ніщо інше як прихована «заборона на професію».
 
До того ж, як на мене, художньо-творчий і інтелектуально-аналітичний рівень нашої журналістики (Тут і далі під журналістикою автор розуміє одну із двох її складових – публіцистику. Репортерство так і буде означено репортерством), м’яко кажучи, бажав би бути кращим. Інколи, знемогла у своїй більшості від інтелектуальної і творчої неспроможності українська журналістика нагадує мені остервенілу від непробивної фригідності шльондру. І фактура нібито годяща, і покупці маються – але від того ні клієнтурі, ні їй самій жодного задоволення.
 
Якщо більш-менш уважно відмоніторити тематику публікацій чи теле- радіопередач, то і неозброєним оком видно, що найгарячішими темами є: російсько-українська війна  та навколо неї як у внутрішньодержавному так і в міжнародному сенсах, корупція, ворожа Кацапщина із її головним цапом, різноманітні шкандалі, тарифи, пенсії із зарплатами та інша популістська соціалка, і скандально-напівполунична жовтуха. І то все, безвідносно від розлогості матеріалів, здебільше  репортажно-штампового характеру із  якимось маловживаним гумовим присмаком.
ї
Таке враження, що інші теми, приміром, екологія, проблеми села, конституційний процес, самоврядування (зате розлого про т.зв. децентралізацію більш схожу, поміж нами хлопчиками і дівчатками кажучи, на  витончене і більш безвідповідальне для центральної влади зміцнення горезвісної вертикалі влади), навіть незабарешні вибори та багато чого іншого нагального, такого що потребувалося ще вчора,  десь там – на медійних задвірках надуманої неактуальщини.
 
Не кажучи  вже про нові ідеї, меседжі, дискурси розбудови і розвитку держави та суспільства стратегічного, цивілізаційного штибу і рівня. Таких матеріалів зовсім мізер.
Взагалі, серйозної аналітики та ще й , не дай Боже, із елементами белетристики (задля більшої читабельності) відшукати на українських медійних просторах важко.
 
Навряд чи це загальне інтелектуально-творче зубожіння можна пояснити делегуванням до парламенту певної
кількості відомих журналістів чи наявністю міфічних «чорних компутів».
 
Що стосується останніх, то вони навряд чи існують, хоча би тому, що у часи розгулу соцмереж їх складання є за означенням безглуздям. А от ситуація, коли котрийсь із маловідомих авторів взяв і дошкулив комусь із небожителів, той взяв і висловив своє «фе» з цього приводу, а редактора взяли і дослухались до високої думки  і від гріха почали притримувати молодого із ранніх – цілком можлива. Але це аж ніяк не пояснює зникнення зі шпальті багатьох відомих видань авторів рівня Мариновича, Грицака чи й навіть Дубинянського.
 
Втрата ж певної частки журналістської еліти, котра безповоротно поринула до політичного виру навряд чи могла вплинути на загальний рівень журналістики. Бо по-перше, шеляг ціна тому ремеслу, якщо втрата десятка-другого його, най і не останніх, поденників могла позначитись на його ж якості. По-друге, «нові мармизи» у владі в медійному минулому переважно репортерствували і їх зникнення з журналістського лану аж ніяк не могло вплинути на якість публіцистичного врожаю.
 
Як на мене, то журналістське зубожіння обумовлене повзучою репортерською експансією. Матеріали стають все лаконічнішими, більш прив’язанішими до т. зв. інформаційних приводів, а стилістично та за сухою манерою
подання матеріалу схожими як буханці однієї випічки.
 
Редактори пояснюють це, мовляв, читач розлогих текстів не сприймає, а якщо  щось недописане або приховане за інформаційним фактажем, то най включає мізки і додумає сам.
 
Як на мене то не є вірним. По-перше, а хто власне запитувався у читача які тексти він читає. По-друге, чомусь мені видається, якщо текст написаний цікаво, живо, із використанням не лише журналістських прийомів подання матеріалу, але й елементів худліту, то хоч про березневий опорос свиноматок великої бельгійської породи, читач навіть якщо тема не цікавить, зачепившись оком в більшості своїй дочитає до цурки.
 
А от додумувати за автора те чого той не додумав чи приховав читач не мусить, і не буде. Потоку репортерської інформації замало. Аби читача зацікавити проблемою, спонукати  його на пошуки шляхів її розв’язання важливе авторське осмислення потоку і видача на гора аналітично-інтелектуального якісного художньо-публіцистичного продукту.
 
Хтось зауважить, мовляв, їздить автор вухами давніми заяложеними сентенціями. Мо’ воно й так, але якось нещодавно на зустрічі зі студентами одного із журфаків на моє питання: «Хто такий Томас Вулф?» лише один спудей чоловік із 20-ти гурту пригадав, буцімто був такий письменник.
 
І письменник, і журналіст… А ще батько так званої творчої революції в журналістиці, котра на початку 60-х м. ст. буквально перевернула уявлення про журналістику американської публіки (як самих журналістів так і читачів) з простого ремесла до художньої творчості.
 
Так оті самі сентенції то авторська інтерпретація деяких висловів Вулфа.
 
А в чому ж сенс тієї революції, після котрої народилась так звана художня журналістика чи документальна проза.
Слово самому Вулфу:
 
«Меня заинтересовало не просто открытие того, что можно писать достоверную документальную прозу, используя технику, относимую обыкновенно к жанру романа или рассказа. Это было нечто большее. Это было открытие того факта, что в документалистике, в журналистике можно использовать любые литературные приёмы  и применять их одновременно или в относительно сжатом контексте... возбуждая читателя не только интеллектуально, но и эмоционально.»
 
Ознайомившись із цим висловлюванням, або ж прочитавши книжку  Вулфа «Нова журналістика» (що радив би обов’язково зробити нашим журналістам із редакторами) можна зробити висновок, що їхня документальна проза ніщо інше як наша публіцистика. Тільки там вона після творчої революції якщо не править медійним балом, то принаймні буяє і квітне на рівних із репортерством. А у нас же чим далі тим сильніше публіцистика вичавлюється репортерством із медійного простору за допомогою універсальної методи – «не формат» зветься.
 
Як виправити цей дисбаланс,  якось іншим разом. Констатуємо лише на передостанок , українські медіа, мабуть, що потребують творчої революціїА на останок байка про те як Томас Вулф написав, а головне оприлюднив свого першого революційного матеріалу.
 
Виконуючи завдання головного редактора газети  Esquire Байрона Друбелла Вулф написав низку репортажів про культуру форсованих авто. – Надзвичайно «актуальна» тема навіть для суцільно автомобілізованої Америка – чи не так?
 
До того ж Вулф накрапав стільки, що навіть по тодішнім міркам було забагато. Але скорочуючи чи розбиваючи його на частини, Вулф зрозумів, що втрачається або цільність матеріалу, або якість.
 
Тоді він надіслав усе гамузом головному редактору, мовляв, роби що хочеш. Друбелл теж особливо не заморочувався. Викресливши із листа лише першу фразу, що починалась зі слів «Шановний, Байроне…», усе інше він опублікував.
 
І трапилась творча революція…
 
Можливо, коли котрийсь із редакторів таким же чином порозуміється із котримось із журналістів вона трапиться і у нас?...
 
Так розумійтеся і буде вам щастя.
 
А поки із Днем журналіста колеги!
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка