Мої батьки родом з двох сусідніх сел під Проскуровом. Це той, що нині Хмельницький. Той, хто заїзджав у Хмельницький із сторони Житомира або Вінниці і прямував на Тернопіль, оминаючи центр міста, міг бачити батьківське село Олешин з мосту через Південний Буг. Воно розташоване трохи вище за течєю на лівому березі Бугу, поволі, а де інде і круто, піднімаючись від заплави на гору. І закінчується сп уском до невеличкого безім'янного струмка, що можна переступити.
За струмком підйомом в гору починається материне село Іванківці. Можна одною ногою стояти в Олешині, а другою бути в Іванківцях.
Колись на двох схилах були пасовиська, а потім на Іванковецькому схилі наділили людям городи. А на схилі, знаєте, земля від низу до верху трохи різниться родючістю. От якась добра душа й поділила городи вузьким смугами згори донизу. І почали люди їх орати.
Кому приходилось орати кіньми, а іншого на той час не було, той знає, що конем вгору не поореш. Важко коневі. От і орали всі зверху донизу, залишаючі невеликі межі, бо без межі ніяк.
Плуги ж пристосовані під праворуких і знай собі відвалюють землю в одну сторону. Та межу ж ніхто не чіпне. Зась.
А сусіда, починаючи орати, також межу не зачепить. І таким чином з року в рік росте межа, із швидкістю, як росте дитинча. І чим вона вища, тим ширшою стає, бо інаше розмиє її дощем або весняними талими водами.
Я часто перебирався гостювати від одніє баби до другої, бо добре мені було що там, що там. А підніматися вгору, чи спускатися, весь час треба було по межам, що з року в рік ставали вищими і небезпечнішими, особливо, коли який вантаж несеш. А коли землю почали орати тракторами, вони вже заїхати туди не могли. Тай біля високої межі орати трактором небезпечно.
В дитинстві на те не дуже звертав увагу, а як став старшим, подумав, чи варта та різниця в землі таких незручностей. Якби свого часу поділили землю смугами впоперек схилу, то й орати можна було бу дві сторони, залишаючі вузькі межі в одній площині з сусідніми городами.
А ще один спогад з дитинства, це вересневий чорнослив. Вірніше те, як його роблять. Думаю, що не всі знають цей процес.
У олешинського діда Якова був чималий сливовий садок понад п'ятдесят дерев. Переші вихідні, вибачаюсь, перший вихідний, бо він тоді був один на тиждень, сім'я приїздила до діда збирати сливи. Під деревами розкладали рядна, а ми, діти, залазили на дерева трусити. Потім всі разом збирали і зносили сливи до сушні, де сідали їх перший раз перебирати, бо не можна, щоб биті чи пошкоджені ягоди потрапили у сушню. І допоки робився чорнослив ми, хто міг,  щодня їздили у село.
Дід тим часом готував сушню до роботи.
Сушня -це коптильня, вирита на невеликому схилі прямокутна яма глибиною сантиметрів сорок, обрамована дошками і дошками поділена на відсіки поздовж. По нижніому краю дощок прибиті рейки, на кі вкладають нещільний настил з ліщини, щоби дим проходив, а ягоди не провалювались. Від великої ями копається хід до печі довжиною, щоб дим вистигав. Над коробом зверху влаштовується солом'яна стріха.
В печі розпалюється вогонь, а потім підкладаються трухляки і гілля.
По настилу в два три шари розсипаються сливи і починається прцес виготовлення чорносливу. Після перщої доби сливи вибираються з короба і засипаються свіжі. А недосушені починають перебирати, щоб відібрати оті згадані у назві пульки. Сливи, котрі лопнули і потекли під час сушіння. Перебрані знову засипаються у сушню.
І так повторюється тричі, бо чорнослив браку не прощає і погано висушений зберігатися не буде.
А пульки дітлахам радість, кукурудзі добрива. Дідові ж сировина для багатьом відомого продукту. Ну, майже, пульке. Правда, чехи та словакки її звуть сливовицєю, а мадяри палінкою.
А жінкам дід з пульок робив вино. Саме те, що має суто українську назву спотикач.
Оце наче все. Але мені ті спогади здаються дещо схожими на сьогодення.