Дивлюся на ідіотизм в моїй країні Україні, і розумію, що день "пабєди" як був для мене скорботним "святом", яке не святкував ніколи, так і залишиться. Тому що ну не розумію я, як можна святкувати поминки по мільйонам вбитих та замордованих людей.
Але ...
Цього року все більше проступає моя лють, ненависть до українського "совку" з їх професійним окозамилюванням. Воно, я так розумію, з кожним роком, чим менше живих ветеранів, тим яскравіше проступає те "свято".
Ось в школах теж "свято". Навели різних ветеранів та депутат якійсь приперся.
І все те "свято" я думав - ну причому тут до дня перемоги ветерани "соціалістичної праці", яких діти вшановують в цей день ? Чому тим "ветеранам" трохи за сімдесят ? В утробі воювали ? Чому діти війни дозволяють собі нудити про жахи воєнного часу нинішнім дітям, дітям війни доречі теж, скільки сімей рідних вже втратили ? Скільки солдатів прийшло з полону ?, а поранених ?, а покалічених скільки ?
Навіщо в школи в ці дні так просять привести нинішніх солдатів ? Щоб що ? Навіщо ?
Щоб вони ветеранам праці почесті віддали ? Ну прийшли. А комуністичні тітки речухі десятиліттями визубрені штовхають дітям, дякують депутату за подарунки на "свято", а "воно" розплилося з радості ...
Ветерани праці з себе героїв "ввв" корчать. Чи подумали вони, чи мають вони право бути героями на цьому "святі" ? Типу зараз люди не вкалують, а тільки вони трудяжки перепрацьовані.
І нарешті наші солдати, сидять, а мені шалено соромно за весь цей цирк. А в зал коли увійшли, то заплескало аж чоловік п'ять. І з місця три людини встало привітати тих, завдяки кому взагалі мирно в нашій країні. Хто наші дупи прикриває своїм життям ...
Навіщо робити таке в школах я не розумію, та і розуміти не хочу.
Ненавиджу я частину народу. І сьогодні ще більше буду ненавидіти. Тому що сьогодні місто наповниться сімдесятирічними рядженими, що "воювали" в утробі, ветеранами в медалях.
А справжніх, ще поки живих 10 осіб, що воювали, залишили у квартирах в ліжках. Тому що хворі та немічні, і з ними нецікаво.