Духм'яний весняний вечір накотився на подвір'я самотнього Будинку, що стояв на околиці лісу. Будинок був дивний - одразу древній й надсучасний.На стінах Будинку, вкритих пліснявою та мохом, було нагромадження різних приладів: від антенних рефлекторів безпровідного зв'язку до сенсорів руху...
Чоловік дивився на полум'я, яке трощило дрова у каміні, дивився незворушно, не реагуючи на жодні звуки й подразнення навколо нього, а вже про зовнішню метушню за стінами Будинку й мови не було - вона Чоловіка взагалі  ніяк не хвилювала.
То ж, коли двері Будинку трохи відчинились, Чоловік  залишився незворушним. Відчинені двері відкрили шлях у вечірній морок, але ще, мабуть з хвилин десять ніхто не зявлявся на г'анку. Сполох полум'я  відкрив щось живе на підлозі біля кордону між житлом та всесвітом. То було Немовля. Маленькі долоні були безліч разів проштиркнуто наскрізь, до тендітного тільця величезними цвяхами було прибито дошку на якій, при уважному розгляді, читалося" О Г О Л О Ш Е Н Н Я ". Ноженята було оповито лляною мотузкою, що волочилася далеко за поріг. Немовля посміхалося.
"Когда уже в Киев?", - запитало немовля у Чоловіка. Чоловік мовчав, він не відповів, жоден м'яз не ворухнувся на обличчі Чоловіка. Немовля вмостилося біля ніг сидячого мовчуна й незабаром ще раз запитало: "Когда Киев,то?"
Цього разу відповідь не змусила чекати.
"Ты еще в Харькове не висел, и там, дальше..., туда еще..., тоже не висел, а может..... и.... не понадобится. Да, наверное,сразу в Киев."
Тиша знову поглинула співрозмовників, вони незворушно їли полум'я очами.