для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

П’яна маячня.


 П’яна маячня.
    Довелося зустрічати, так сказати, Перше травня в колі одного давнього знайомого. Правда не мого, а дідового. Дідусь в мене вже давно помер, а цей дідуган, маючи дев’яносто один рік за плечами, ще досить міцний.  Звати його, наприклад, дід Іван. Він все життя прослужив в КДБ, потім трохи в СБУ. Нині вже у відставці, але що діється в Україні чітко відслідковує, і всім цікавиться.
 
    Так ось після четвертої чарочки горілки діду Івану захотілось поговорити. Тож передаю його розповідь. Мені було цікаво слухати. Не знаю як Вам.
 
    Вся біда для України розпочалася ще в 17 -18 роках минулого століття. Коли більшовики захопили в Росії владу, за німецькі кошти, вони не уявляли Росії без українського хліба. Україна ж напроти, хотіла бути незалежною суверенною державою. Але Центральна  Рада, та її Голова, практично перший Президент України Грушевський М. С., не були готові протистояти більшовитській навалі. Тому уряд Грушевського протримався недовго і в наслідок перевороту влада перейшла в руки проросійського ставленика гетьмана Скоропадського. Далі більшовики окупірували Україну і практично її знищили. Тільки на розграбування Києва, більшовицькими керманичами було офіційно виділено три дні. Далі, Ленін розрахувався з Германією за представлений на більшовитський переворот кредит практично українським хлібом. Це була так звана контрибуція за мир. Одним із самих ярих посіпак українського народу був Каганович Лазар Мойсеєвич.  Геноцид, голодомор, операція «Вісла» по депортації українців – це все діло рук Кагановича. Він народився під Києвом в селі Кабани в єврейській сім’ї, але настільки ненавидів Україну й українців (дитячі фобії та образи дали себе знати), що готовий був стерти її з лиця землі.
 
     За своє життя Каганович створив найпотужнішу в світі радянську мафію. Ключові посади в керівництві займали або євреї, або надзвичайно віддані йому люди. При Брежнєву Л. І. радянська мафія по дорослому торгувала зброєю, алмазами, нафтою, контролювала середньоазійський потік наркотиків і ще багато де-чого. Та Брежнєв помер. Каганович мав під дев’яносто років і вже не міг керувати всією радянсько-мафіозною імперією. Український та білоруський клани, відчувши московську слабинку, вже не бажали коритись Москві, і великий і могучий розвалився. Спроба реінкарнації есесеру Горбачовим у вигляді СНГ, провалилась, і московські молоді дарованія і намісники Кагановича рішили ліпити щось типу есесеру наново. Де словом ласковим, де танком. Середньоазійські республіки були швиденько прибрані Москвою до своїх рук. Кавказькі республіки та Молдова попробували противитись, та Москва добрим словом і танками поставила їх на місце. Білорусь, добрим словом та грошима просто купила. Лишилась Україна. Українські мафіозні структури були досить могутні, це по-перше, і Україна мала деякий авторитет за кордоном. Тому ввести війська по наглому Москва не наважилась. Спроба купити вплив в Україні теж не увінчалась успіхом. Кравчук вміло вивернувсь з-під впливу Москви, відмовившись від ядерної зброї, чим здобув ще більший міжнародний авторитет. Кучма, будучи хранителем «общака», також зумів два строки свого президентства протистояти Москві. Та молода московська мафіозна поросль не бажала просто так лишити Україну в спокої. Тим більше, що Москва боролась, в першу чергу з Америкою, за світові зони впливу на ринки зброї, наркотиків та енергоресурсів.
 
    До речі, потрібно зауважити, що після уходу старої мафіозно-комуністичної команди в небуття, всі неймовірні капітали та ресурси перейшли до молодих намісників, синів, зятів, внуків, хрещеників і т. д. Ні один тракторист чи доярка не попали у владні  чи бізнесові структури. Ієрархія залишилась ще більш жорсткою. Переділ майна та боротьба за зони впливу виростили нових «хрещених батьків», але зі старої закваски. До двохтисячного року капітали та зони впливу були більш-менш розподілені. Із усього сересеру Україна практично одна була майже незалежна від Москви. Це Москву аж ніяким чином не влаштовувало. Тим більше, що потребувався захист від споконвічного ворога – Америки.
 
    Ідея південного ядерного щита в Москві витала давно. І Абхазія, Чечня, Грузія та Придністров’я, власне кажучи, вже були частиною цього щита. Залишалась прогалина в Україні.
 
   Москва розпочала різносторонній наступ на Україну. Точніше на мафіозний олігархат України. Це був комплексний наступ з різних позицій. Україна всіма силами була посаджена на російську газову голку. Інформаційна війна розпалювала ворожнечу між україномовним та російськомовним населенням. Принижувались історичні набуття України. Захоплювались ЗМІ проросійськими хазяями. До влади просувались проросійські чиновники різних рангів. Теж саме робилось із силовими структурами та армією. Всіма правдами й не правдами захоплювались російським капіталом українські виробництва та банки. Український бізнес навмисне зрощувався з Російським. І т. д. і т. п.
 
    Хоч українські мафіозі і відбрикувались від російського впливу, та, тим не менше, успішно набивали свої кармани. Основна доходна схема що в тих, що в інших, це жорстка експлуатація населення та віджимання коштів податками, поборами, чи просто рекетом, рейдерством та розбоєм. Єдина кланово-мафіозна структура (Дніпропетровська) симпатизувала Заходу та Америці. В них були більш демократичні принципи, що гроші потрібно не віджимати, а заробляти. До речі, Юля та Коломойський і є представниками дніпропетровських. Правда Коломойський не політик, а банкір магнат, якого дуже важко вкусити, а Юля більше політик чим магнат, тому її відбиватись від собак набагато тяжче. Фінансові можливості Юлі і Коломойського надто різняться.
 
    Погляди, скажем так, прогресивних політиків в сторону Європи дуже бісили, та й бісять Росію. Дякуючи таким як Юля, Росія ніяк не може затягнути Україну в Таможний союз. А вхід України в Євросоюз означає для Росії втрату України.
 
    Росія майже півтора десятка років наполегливо приєднувала Україну до «ісконно руцькіх зімєль», та всі спроби провалювались. Спочатку травили Кучму всіма можливими засобами, щоб його дискредитувати та поставити до влади тричі несудимого і п’ять разів купленого овоча. Та вколотилась Юля і її подібні, які розуміли що таке овоч. При підтримці співчуваючих закордонних олігархів до влади прийшов миздобул. В перших же півроку продавшись Москві він зрозумів, що до кінця терміну може не дотягнути, бо це не Росія і народ тут не геть сліпий. Тому він почав відволікати народ від повсякдення голодомором, патріотичним визвольним рухом, відновленням історичних пам’яток, питаннями мови та іншими заморочками, щоб народу не було коли оцінювати його справжні дії як президента. Росія тим часом посилено готувала овоча на чергові президентські вибори. Максимально впроваджувались у всі гілки влади проросійські ставленики. Одною з ключових фігур в гілку юриспруденції та правосуддя був призначений Кивалов С. В. Під його чутким керівництвом формувались суди та прокуратури від конституційного і до районних з потрібних людей. Між іншим, він і до цих пір «при ділах» зі своїм відданим йому прокурорсько-суддівським штатом.
 
     На хвилі миздобульського патріотизму Росією активно фінансувалась партія «Свобода», завданням якої було розпалювати ворожнечу серед українського народу: бандери – москалі, патріоти – комуністи, українці – кацапи і т. д., та активно влаштовувати різні провокації нібито з патріотичних поривів.
 
     Активно куплялись та залучались в російський бізнес впливові українські бізнесмени (мафіозі). Йшла посилена дискредитація та цькування впливових політиків європейських поглядів. Приватизовувались російськими бізнесменами українські підприємства. І ось на виборах Юлька виявилась «варовкасучкаблохвсьоукрала» і вибори програла, а дебілкуватий овоч виграв, виявившись «харошім хозяйствєнніком». Юлю й Луценка, як цапів відбувалів, щоб незаважали, показово кидають в буцегарню.  Рашка дає овочу зелене світло для безмежного грабування українського народу, та в неї на овоча є особливий план.
 
    Оскільки українська армія була майже повністю розвалена, а в вищих командних іпостасях знаходились або відверто російські ставленики, або куплені Росією, то Росія не рахувала Українську Армію як бойову одиницю. Силові структури були приблизно в такому ж стані, віддані владі та куплені Росією.
 
    План Кремля був банально простий. Овоч не підписує вступ до Євросоюзу, народ піднімає кіпіш, створюється майдан, народ скидає овоча з трону (а ще краще пристрелить чи повісить), Росія, як братня держава, вводить в Україну миротворчі війська для наведення порядку та відновлення легітимної влади. Все. Україна в тайожном союзі під контролем Росії.
 
    Та сталось трохи не по кремлівському сценарію. Молодь пошуміла та почала вгамовуватись. Щоб Майдан не «потух», ОМОН жорстко побив ні в чому невинних студентів. Майдан спалахнув з новою силою. Та накалу було не досить. Тому російський спецназ розстріляв безневинних людей. Ось тут сценарій мав би спрацювати. Та овоч з переляку втік раніше ніж потрібно. Юлю визволили з буцегарні, на що Кремль не розраховував. Проросійські олігархи по велінню Москви почали терміново впроваджувати план Б. Петю на царство. А щоб дестабілізувати ситуацію в Україні, Росія ввела війська в Крим і «отжала» його в України. По плану Кремля, з попустительства Петі, в південних областях (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Харківська та Одеська) України мали б відбутись типу перевороти і псевдо референдуми по приєднанню їх до Росії. Решту України Росія додєрибанила б пізніше. Та знову рашка промахнулась. Патріотизм та самопожертва українців не була врахована кремлівськими стратегами. В Росії плану С немає. Європа не дуже спішить допомагати Україні, розуміючи, що нинішня влада не знає що її робити. Вигравати війну, чи прогинатись під Росію. Прогин під Росію може дуже зашкодити владному здоров’ю, а вигравати – тримають договорняки та капітали. Тому йде тихеньке прогинання під Росію незрозумілим мінським договорняком. Отак влада й бовтається, як гомно в ополонці, не знаючи до якого берега пристати, а хати горять, а люди гинуть. А капітали українських та російських олігархів, що записуються десяти цифровими числами спокійно працюють в Європі. І позбуватись цих капіталів Європа поки що не спішить.
 
     Тож як по Висоцькому:
Вот такую сказку про сэсэру,
Рассказал мне старый аксакал.
Даже сказки тут, и те жестоки,
Думал я, и лысину чесал.
 
     Кому шо не подобається – літруху, і до діда Івана.
  
ПС. До речі, дякуючи ще живим поки що комунобандитам, та їх нащадкам, 80% документів від 1917 р. і по сьогодні, засекречені. Біографічні дані майже всіх правителів та олігархів – придумані. Ну і прочєє, і прочєє, і прочєє…  
© TVOREC [03.05.2015] | Переглядів: 4349

2 3 4 5
 Рейтинг: 42.6/52

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook