Не хотілося зайвий раз повертатися до теми Закон України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки", але істеричні зойки, влаштовані сьогодні у Верховній Раді депутатом із «Опозиційного блоку» Костянтином Павловим підштовхують до одного висновку: закон має бути підписаний Президентом. І підписаний негайно! Бо тільки реалізація положень даного законодавчого акту на практиці раз і назавжди зніме спекуляції і щодо начебто заборони ветеранам Другої світової носити бойові нагороди, і щодо великих бюджетних витрат на перейменування міст і вулиць, що нині містять імена діячів комуністичного режиму.
Насправді у законі жодної згадки немає про бойові нагороди, а тому приплітати їх до комуністичних символів, які підлягають забороні – це, м’яко кажучи, від лихого. Але поки законопроект ще остаточно не став законом, хоч і був підтриманий Верховною Радою України, у всякої «мазаної руськім міром» публіки виникатиме спокуса вкотре нагадати про вічну передтравневу тему: «...патаму, што дєди ваєвалі…»
Чесно кажучи, маю великі сумніви, що діди нинішніх 25-річних пропагандистів із гнізда вчорашніх прихильників Януковича воювали у 1939 – 1945 роках. В кращому разі вони у той час пішки під стіл ходили, а воювали вже у пісочницях на початку 50. Але то таке. Мо’ й справді їх батьки масово приводили на світ в передпенсійному віці. Таке теж бувало. Не часто, але бувало. А от з приводу нав’язливої асоціації начебто власних дідів із червоним прапором та радянськими символами – це вже явно щось нездорове.
Ну от за що нормальна дитина любить і поважає власного дідуся? Та мабуть за те тепло, любов і увагу, яку дідусі і бабусі віддали онукам у дитинстві!? Але в радянському, переверненому з ніг на голову світі, онук мав бути «вдячним» «дєду за Пабєду!», а за все інше без будь-якого ущемлення сумління міг відправити діда до кінця віку в пансіонат для інвалідів та ветеранів. Простіше кажучи, у дім перестарілих.
Так само важко зрозуміти ще одну радянську ідеологему: чому ми маємо бути вдячними тим, кому сьогодні мало б виповнитися 90, 100 і більше років саме за перемогу одного тоталітаризму над іншим? За «перемогу», котра для українського народу закінчилася голодомором 1947-го та новими ешелонами на будови ГУЛагу? Може пора вже відмовитися від радянських штампів і почати дивитися на світ очима європейця, християнина і просто людини з сумлінням, для якої Друга світова – це найкривавіша трагедія ХХ століття під час якої лише у Європі загинуло щонайменше 54 мільйони людей? Може пора людям, які уже доживають свого віку, щиро подякувати за те, що вони припинили цю найстрашнішу бійню? Бо людина, яка сприймає війну як трагедію, ніколи не мріятиме про нові війни і «перемоги» ціною мільйонів жертв.
Натомість ідеологічне навантаження «Дня перемоги», нав’язаного за часи Леоніда Брежнєва громадянам СРСР, а потім майже неподільно успадкованого керівництвом Російської Федерації, несе зовсім інший сенс – принизити позавчорашнього опонента, який уже тисячі раз зізнався у своїх помилках і покаявся усіма можливими способами, нав’язати людям думку, що мета панування СРСР (Росії) над іншими народами (нехай під гаслами «визволення») виправдовує будь-які засоби. Причому сама спроба поставити під сумнів цю совкову ідеологему сприймається ледь не як вандалізм, образа пам’яті пращурів тощо.
Робиться це з однією метою – тримати населення колишній радянських республік у стійлі ідеологічних формул КПРС, нині активно експлуатованих «руськім міром» разом з його мракобісними попами. А потім кремлівські «стратеги», вважаючи, що мазаний тим самим «міром» (не миром у церковному сенсі, тобто, оливою) народ не чинитиме опору ні російській військовій агресії, ні формуванню лояльних до Москви політичних сил, готових підкупом, обманом, підступом захопити владу у колишніх радянських республіках чи країнах так званого соцтабору. Хіба не це ми бачимо нині на Донбасі? А хіба не на елементах цього сценарію постали лояльні до Кремля режими у Киргизстані, Вірменії і навіть частково в Грузії?
Саме тому вважаю, що ідеологічно і морально виправданим кроком було б виключення 9 травня з переліку вихідних днів виробничого календаря на 2016 рік. До речі, до середини 60-х років минулого століття цей день і був робочим. І мільйони справжніх ветеранів у день закінчення найкривавішої війни у Європі збиралися не для парадів та демонстрацій сили радянської зброї, а задля того, аби пом’янути загиблих товаришів, віддати шану тим, хто не повернувся з фронту чи передчасно покинув цей світ від контузій, поранень та інших травм.
А для того, аби в окремих регіонах із сильним впливом усяких «опоблокерів» не виникало образ на центральну владу за «позбавлення права ветеранам вшанувати героїв-переможців», можна надати право органам місцевого самоуправління оголошувати неробочі дні з наступним їх відпрацюванням. В такому разі якась інша місцева рада оголосить вихідним Храмове свято, третя – поминальні дні… Підгрунтя для образ в такому випадку не буде, зате Україна зробить ще один крок до того, аби вирватися нарешті з-під впливу ідеологічної машини Кремля.
Що ж стосується перейменувань міст і вулиць, то теж не варто довіряти істеричним хлопчикам та дівчаткам, які розповідають про багатомільйонні, чи навіть мільярдні витрати. Адже зміна назви вулиці чи міста не означає автоматичного переписування усіх документів, одночасної зміни табличок тощо. І правові акти Дніпропетровської обласної ради, видані у 2014 році матимуть таку ж юридичну силу, як Січеславської чи Дніпровської від 2016-го. Хіба для цього потрібно переписувати тонни паперів. Так само й працівники «Укрпошти» у Києві ніколи не плутали вулиць Червоноармійської і Великої Васильківської, чи Симона Петлюри та Комінтерну, хоч адреси на конвертах могли бути написані по різному. Мораль з цієї байки така: від духовного катарсису людина має стати сильнішою, а не робити вигляд, що сповідь та очищення завдають їй болю.
Олег Оленюк.
