До О. Бузини*  
 
9 травня 1848.
 
Орська фортеця  
 
9 мая  1848 г . К[урорт] Орский.  
 
Добродію і друже! З новим годом, любий і щирий мій земляче! Оце так довго не писав, то вибачайте, бо не мав як, забрали і ручку, і паперу не давали. Бояться, що картину якусь нарисую, та не по правилах. У них тут каноніки одні. Сюрреалізму не признають. Та ще не знають вони, що ми з вами надумали. Ну хто їм сказав, що народу нашому змученому потрібні національні поети. Оце й тут чую скрізь про підняття українського духу. Та ще й на моїх плечах. От яка моя доля погана! А хто я такий, скажіть на милість? Проста людина, як ви правильно слова мої вирвали – «некінчений я»! От вам першим Бог велів розважить мою тяжку тугу серед моря і чайок щирими словами. Спасибі . Знаю, що на Україні ходить якийсь міф навколо мого імені. А хто мого «Кобзаря» друкував? Та пани ж. Як не ховав я їх під ліжком, а знайшли і таки надрукували, хоч як просив, як благав. Питали чи мої, я казав, що ні, а вони однаково ім’я моє поставили. Кляті москалі! Не треба мені такого щастя, їй-Богу. До слова, ви задаєтеся питанням чи по правді я християнин і у розіп’ятого вірую, пишучи, що «немає Бога на небі!». Ой, як вам, голубе, сказати. Як заплющу очі та полину думкою на Україну, то Богу клонюся за щасливе провидіння. А як на оренбурзький пляж вийду чи зайду до шинкаря, а він наллє чарку та вже і оббере до нитки – тоді вже точно Бога нема, бо покарав би негідника цього за його черству душу! Отак я скажу. А ви самі вже думаєте, благо, мудріші ви. А за се не лайте дуже «Причинну» мою, я ж бо душу уклав, хоч і куцу, але щиру. Знаю, що грошей вам нема, тому висилаю сто карбованців на друкування книжки. Тільки прошу вас напишіть по-нашому, не по-московському, бо ці кацапи як придумали собі національного поета і націю для нього, то вже і пожити не дають. Оце сьогодні кажу повіреному: «Випити хочеться», а він очі свої викотив, наче татарин у Кафі, та й відповів, що не годиться так поету. Не дав Бог талану! А що вурдулакою називаю, то по правді. Грішу. А як ще виживати у цьому великодержавії? Вони ж самі грошима кидаються, у горілці тонуть, а ти тут чаєм давися. І все безпросвітно жду, коли отпустять мене додому.  
 
Бувайте здорові та не забувайте
  
безталанного
 
Т. Шевченка.