«Мінський протокол», «мінські домовленості», «мінські угоди», «мінський формат» … Ці мантри невтомно повторюють політичні «королі» і «принци», «барони» і «графи» та решта дрібнопомісного «дворянства». Сперечаються про виконання/невиконання мінських домовленостей, про дотримання/недотримання пунктів мінського протоколу. Поважні міжнародні організації наполягають на безумовному виконанні мінських угод, місія ОБСЄ моніторить виконання мінських домовленостей. Словом, таке враження нібито йдеться про документ з міжнародно-правовим статусом, обов’язковий до виконання. От і Президент Порошенко заявив у Берліні, що не бачить альтернативи Мінським угодам.
 
При цьому всі достеменно знають, що ніяких Мінських угод, як цілісного документа з міжнародно-правовим статусом, у природі не існує. Тож чи може бути альтернатива тому, чого немає – питання риторичне. І хоча всі знають, що мінської вдяганки не існує, ніхто чомусь не скаже: «А король-то голый!».
 
Офіційних документів, що стосуються «мінського процесу», не так вже й багато. Їх лише три, а якщо додати ще й ніким не підписану Декларацію «нормандської четвірки», то чотири. І в цих трьох (чотирьох) «соснах» нас намагаються заплутати.
 
Документ 1. Протокол Тристоронньої контактної групи від 05.09.2014 року.
 
Слово «контактної» вже саме по собі свідчить, що ця група не має повноважень укладати чи підписувати будь-які угоди. Її функція – консультації та пошук взаємоприйнятних рішень. Отже цей протокол не може трактуватися як домовленості чи угоди між сторонами (державами), а лише як рекомендації чи бачення шляхів розв’язання проблеми. Що й зафіксовано у зазначеному протоколі.

Як бачимо, контактна група не ухвалила якихось угод чи домовленостей, а лише «достигла понимания».
 
Тут треба сказати декілька слів стосовно учасників цієї групи, оскільки при уважному розгляді вона видається не зовсім тристоронньою.
 
Стосовно представництва ОБСЄ все зрозуміло, Хайді Тальявіні дійсно є офіційним представником цієї поважної організації. Щодо Леоніда Кучми теж питань немає, хіба що можна було делегувати більш професійного пенсіонера з менш заплямованою репутацією.
 
А от з Михайлом Зурабовим усе не так просто. З одного боку, Зурабов, як посол РФ в Україні, є повноправним членом контактної групи. З іншого, він слідом за Путіним та Лавровим офіційно заявив, що РФ не є стороною конфлікту.  Мовляв, це «київська хунта» воює з «ополченцями» Донбасу, а ми тут не при дєлах.
 
– Откуда дровишкки (зброя) у «ополченців», - спитаєте. - Звідки уся ця бронетехніка, важка артилерія та боєприпаси?
– А з російського Воєнторгу, − відповідають. − Невдовзі в асортименті цього Воєнторгу очікується ще й бойова авіація. А ми на цьому святі миролюбства лише спостерігачі (чи наглядачі − ?), читай – «смотрящие».
 
Та це ще не все. Серед підписантів Протоколу раптом з’являються особи, не причетні до жодної з трьох сторін. Причому без зазначення громадянства, посади чи статусу.

Хто ж ці загадкові А.И. Захарченко та И.В. Плотницкий –  технічні працівники, обслуговуючий персонал чи випадкові перехожі, запрошені на роль понятих? Виявляється, це «лідери» проросійських маріонеткових «народних республік» ДНР та ЛНР, а простіше кажучи, сепаратисти. От і виходить, що тристороння контактна група не зовсім тристороння, а скільки там тих сторін, порахуйте самі.
 
А позаяк склад учасників групи відтоді не змінювався, «мінський формат» переговорів перетворився на невимушену бесіду пенсіонера Кучми з двома сепаратистами. Такий собі пенсійно-сепаратистський формат під патронатом ОБСЄ та під пильним наглядом «смотрящего». За мовчазної згоди української сторони. Тобто відбулася фактична легітимація тих, кого ми називаємо сепаратистами та терористами.
 
Документ 2. Меморандум від 19 вересня 2014 року

Тут вже з’являється дещо нове. По-перше, з’являються нові учасники тристоронньої контактної групи. Це якісь «представники окремих районів Донецької та Луганської областей». Погляньмо на підписи.

Ба, знакомые всё лица, все ті ж Олександр Захарченко та Ігор Плотницький. Тоді це вже не тристороння контактна група, а чотири- чи навіть п’ятистороння. У той же час, представник РФ попри його позиціонування у ролі спостерігача також зазначений як сторона переговорів. Словом, визначити фактичну кількість цих сторін не так вже й просто. При цьому Захарченко та Плотницький знову не зазначили свою громадянску приналежність, титули чи посади. Через надмірну скромність, чи через небажання офіційно засвітити факт переговорів з сепаратистами?
 
По-друге, з’яляється перша згадка про домовленості щодо двостороннього припинення застосування зброї. Що то за домовленості, хто з ким домовився – невідомо, жодних посилань на відповідний документ Меморандум не містить. Лишається гадати, що йдеться про домовленості між приватними особами Кучмою, Захарченком та Плотницьким, яких вони досягли 5 вересня. Думаю, не варто нагадувати, що згадані особи не уповноважені укладати документи міждержавного статусу. Тим більше, визначати дистанції відведення важкої зброї, креслити на мапах лінії розмежування, забороняти зведення захисних інженерних споруд і т. ін.
 
Отже, і Протокол від 5 вересня, і Меморандум від 19 вересня на Мінські угоди не тягнуть, оскільки не мають жодної юридичної сили.
 
Документ 3. Комплекс заходів з виконання Мінських угод (12.02.2015 року)

А тут вже однозначно – Мінські угоди. Щоправда, не сказано, про які саме угоди йде мова. Про Протокол від 05.09.2014 чи про Меморандум від 19.09.2014? Так ми вже знаємо, що це не угоди, а лише благі побажання дружнього колективу контактної групи. Бо на більше у них немає повноважень. Чи може угодою є цей «Комплекс»? Тоді він має так і називатися: «Угода … і т.д.». А комплекс заходів з її виконання може бути представлений окремим розділом. Але тоді цей документ має підписуватися не колишніми президентами та самозваними «представниками окремих районів», а першими особами держав або уповноваженими ними особами.
 
Та це не зупиняє контактну групу. Якщо у Протоколі та Меморандумі вона «достигла понимания», то у Комплексі заходів бачимо відвертий диктат. Тут вже йдеться не лише про припинення вогню, відведення важких озброєнь та лінії розмежування. Контактна група дозволяє собі ставити вимоги перед державою Україна, причому в ультимативній формі.
 
Негайно, не пізніше 30 днів з дати підписання даного документа, прийняти постанову Верховної ради України із зазначенням території, на яку поширюється особливий режим відповідно до Закону України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей” на основі лінії, встановленої в Мінському меморандумі від 19 вересня 2014 року
 
А пункти 11 – 13 з примітками означають не лише безпардонне втручання у внутрішні справи української держави, а й фактичне створення маріонеткової протоНоворосії з власними збройними формуваннями, судами, прокуратурою тощо. Тобто йдеться про створення плацдарму для подальшої російської агресії. При цьому фінансове та матеріальне забезпечення цього плацдарму покладається на Україну.
 
Невдалою спробою легітимації «Комплексу» є Документ 4. Декларація Президента Російської Федерації, Президента України, Президента Французької Республіки та Канцлера Федеративної Республіки Німеччина на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських угод (12.02.2015)

Одразу зазначимо, що цю Декларацію лідери країн-учасниць не підписали. І правильно зробили.
 
По-перше, вони знають, що ніяких Мінських угод не існує.
 
По-друге, комплекс заходів має бути або у тілі угоди, або невід’ємним додатком до неї. Комплекс заходів без самої угоди, та ще й складений не уповноваженими на те особами, лише компрометує тих, хто цей комплекс затвердить. А фраза «лидеры одобряют Комплекс мер по выполнению Минских соглашений» є не що інше, як незграбна спроба загорнути продукт контактної групи у престижну «нормандську» обгортку.
 
Неважко здогадатися де писався цей «Комплекс заходів», кремлівські вуха стирчать як шило з мішка. Проте і експерти, і дипломати, і міжнародні структури, і світові лідери не хочуть бачити очевидного, видаючи догоджання агресору за мирний план, процес деескалації і т. ін. А Президент Порошенко запопадливо продавлює через парламент закон про особливий статус, створюючи тим самим зародок майбутньої Новоросії.
 
Можна зрозуміти благополучну Європу, коли вона намагається якомога далі відтягнути активне протистояння путінській Росії. Заради цього вони навіть згідні потанцювати на граблях. У 1938-му вони виконали танок на Мюнхенських граблях, зараз експериментують з граблями Мінськими. А от чому Президент України бере активну участь у цьому «балеті», то є велика загадка.