для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Мир


Мир
Моє псевдо «Поет». Чому мене так назвали, не знаю, може тому, що я люблю поезію. Я глянув на наручний годинник в напівсутінку теплого до смороду бліндажа. До сніданку було ще близько години і я вирішив виповзти на поверхню. Був перший день миру або перемир'я. Хто його знає, що це таке, але вже години чотири не було обстрілу. Я вибрався на поверхню і свіже повітря гострим лезом ножа увірвався в мої легені. Я з початку мало не втратив свідомість, такє це повітря було чистим та прохолодним. Я не встаючи, перекинувся на спину і за звичкою, відповз на спині трохи далі від бліндажа. Ходити на весь зріст по розштатуванню, нас давно відучили ворожі снайпера. Добре, що однострій, який нам два тижні тому привезли волонтери, дозволяла це зробити. Я лежав на твердій землі, легко присипаній нічним сніжком і дивився в глибоку синю височінь неба. З розташованого неподалік бліндажа, були чутні специфічні звуки їжі, яка готувалась. Не дуже апетитний димок від м'ясної тушонки з гречкою, яка розігрівалася на буржуйці, піднімався голубуватими кільцями. Що на сніданку будуть саме ці інгредієнти, у мене не викликало ніякого сумніву, бо останні три місяці, на сніданок, завжди була гречана каша з тушонкою. Іноді були зміни і замість гречаної каші, була пшенична картеч. А коли до нас добиралися які-небудь заблукали волонтери, то у нас було свято і приємні зміни в меню, які, в наразі своєї відмінності від звичайно вживаємої нами їжі, іноді викликали деякі розлади шлунку.
 
Я лежав на спині і в моїй голові практично не було думок, усю мою свідомість займало вставаюче сонце, я дивився, як перші його промені стріляли по блукаючим невеличким хмаринкам, іноді потрапляли в них і в цю мить, в небесно блакитному небі починалась розігруватись якась велична сімфонія. Невеличкі, сіро-білі хмаринки, розкидані по блакитному небосхилу, як неслухняне стадо фантастичних тварин, раптом перетворювалися на палаючі пурпурові квіти, які поступово, змінюючи забарвлення. перетворювалися, то в якийсь коштовнє каміння, то в щось, ейфорично прекрасне. Дув легкий, майже нечутний вітерець, який не мав змоги навіть поворухнути гілкою, випадково вцілілого дерева за позицією артилеристів, але мав достатньо міці, що б похитнути стовпчики диму, який піднімалися над багаттями кашоварів. Прилетіла пара сорок, які нахабно стрекоча, вимагали у кашовара свою ранкову пайку. Отримавши її, вони кудись відлітали, і я не впевнений, що вони, так-само як і у нас, не отримували свою частку їжі у сепарів. Але це птахи і їм совсім байдуже, якого кольору прапори майорять над окопами.
 
Я лежав і думав, яке це щастя, коли не чутно пострілів і вибухів. Коли маєш змогу думати не тільки про те, що ти бренний на цій грішній землі, і в будь-яку мить, твоє життя може скінчиться, ти маєш постати перед Всевишнім, зі зв'язкою гріхів в одній руці і зв'язкою благодіянь в інший. І ти не маєш бути впевнений, що твоя зв'язка благодіянь не переважить в'язку твоїх гріхів. Але в мить, яка передує твою появу до суду всевишнього, ти про це не думаєш. Ти взагалі ні про що не думаєш. Твій мозок в бою практично діє тільки на рефлекторні подразники. Ти не думаєш, куди впасти, ти не дивишся, чи є там матрац, чи ні, ти просто падаєш, не забуваючи вистрілити чергою кудись. Куди полетять кулі, ти теж не знаєш, але мозок твій, дасть їм вірний напрямок і вони полетять у бік ворога. Іноді, якимось п'ятим почуттям, ти чуєш передсмертний зойк твого ворога. Але ти не радієш цьому. Це СМЕРТЬ! Нехай твого ворога, але це все одно смерть. Хоча, завдяки цьому, ти на мить більше проживеш. Я зрозумів, що перебуваючи тут, я розучився ненавидіти ворога. Ті, які ненавиділи, у них емоції перевищували холодний розум і їх вже, на жаль, немає поряд з нами. Я бачу в ворогові тільки людину, яка має добру зброю и яка прийшла на мою землю, щоб вбити мене, мою сім'ю, мою дитину, але перед цим він зобовязан вбити мене. Але я цього не маю йому дозволити и я вбиваю його без жалю. Але якщо ворог безпорадний, поранений або благає про пощаду, я його ніколи не вб'ю. Не підніметься рука, хай він буде хоч тричі сепаратист.
 
Я лежав і думав про свою дружину і про красуню-лапочку доньку, чиї величезні бездонні блакитні очі дивилися на мене, коли я одягнений в камуфляж, прощався з ними у автобуса. Вона не розуміла, навіщо її улюблений тато, якось дивно одягнений і з неприємно пахнучими залізяками в руках, кидає її. Вона думала, що це якась гра і що завтра, тато як завжди, поведе її в дитячий садочок. Вона не розуміла, чому її мама плаче, і чому все великі тітки, яких тут було багато, теж плачуть. Я, до цього колишній викладач витонченої словесності, уявити собі не міг, що піду захищати Батьківщину. Що на нашу країну, таку красиву і дурну у своїй безпорядності, нападе злий та жорстокий ворог. У мене навіть в думках не було, що нашій армії виявиться замало, що б захистити нас. Що мені, практично пацифісту, шановнику Бернса і Байрона, доведеться взяти в руки автомат і йти захищати свою сім'ю і сім'ї всіх українців.
 
Я лежав і думав, чому я досі живий? Адже скільки було випадків, коли поруч зі мною падали мої побратими, а на мені ні подряпини. Що мене береже? Може бог, в якого до сьогоднішнього дня, я практично не вірив. Може кохання моєї дружини і дочки? А чому тоді загинули мої побратими, які напевно теж вірили в бога і їх точно кохали їхні дружини і діти. А може просто доля така? Адже недарма є приказка, що суджений якому судилося бути повішеним, не втопне. Тобто, моя смерть десь в іншому місці? А може я більш-менш вивчив науку війни? А може це все в комплексі? .... Мої думки перервав огидний квакаючий звук. Це звук міни, яка щойно вилетіла. Сепари знаходяться від нас на відстані метрів двісті. По звуку летячої міни, мій мозок миттєво розрахував її траєкторію і я зрозумів, що міна впаде в найближчій лісопосадці. Тілу моєму навіть не довелося поворухнутися. Тут же я почув, як наші мінометники послали міну у відповідь. Наша відповідь був точнішим і в морозній тиші я почув набагато більш могутній вибух. Наша міна, цілком ймовірно потрапила, в запас боєкомплекту і він детонировал. Дякую нашим закордоним друзям, які поставили нам станцію миттєвого виявлення пострілу противника. Добра штука.
 
Я лежав і думав, навіщо мені Гете і Шекспір? Мова, на якій зазвичай спілкуються проміж себе на передовій, це не томик сонетів Петрарки. Тут мова дуже функціональна і точна. Вона дуже чітко висловлює думку і не дає навіть секунду сумніватися в її вірності. Наприклад, в артилеристів трохи заклинив замок, який зачиняє затвір. Що б ви на зробили? Вірно. Покликали б ремонтника, який під'їхав би з купою інструменту і пів-дня возився з вашої гарматою. А це питання треба вирішити швидко. Тоді він каже свому побратиму. «Вася, дай мені оту ху - бень, я нею зап ----- чу сюди. І все. Питання вирішилося за 10 секунд! Він  взяв кувалду і вдарив у потрібну точку! Все! Снаряд полетів у потрібному напрямку. Хоча, я напевно погарячкував, промовивши про те, що Гейне і Байрон тут нікому не потрібен. Часто-густо, коли є вільна хвилина і хлопці в бліндажі просять мене що-небудь прочитати з класики. Дивлячись на їх майже чорні від гару багать і пострілів обличчя, на яких іноді виблискували, відбитим світлом буржуйки, очі, розумієш, що не тільки технічною мовою живе народ. Коли я їм читаю вірші, то в бліндажі настає така тиша, що навіть чути задоволене, сите бурчання кота «Сепара», який затишно влаштувався на колінах мінометника «Вогонька», та потріскування палаючих полін у буржуйці. У цю мить, вони всі чомусь кажуть і спілкуються один з одним нормальною, цивільною мовою, призабутою з часу початка війни.
 
Я лежав і думав, навіщо це все? Навіщо ці війни? Навіщо це руйнування і бруд? Трупи і відірвані кінцівки? Навіщо? Однозначної відповіді придумати не міг. Війни, на жаль, були завжди і вся історія існування людства, це низка воєн з рідкісними проміжками миру. А набільш дурною є та війна, в якій беру участь я. У всій історії воєн, таких, по моєму розумінню, не було. Війна, в якій ворог не ставить собі за завдання завоювання якись території. Вона йому не потрібна. Війна, яка потрібна лише для того, щоб фізично вимотати нас, довести до стану неможливості управління державою, при цьому втрачаючи тисячі життів, що з нашого боку, що зі свого. Війна, в якій наш ворог бажає одного, щоб ми схилилися перед ним і визнали його, як цара. Війна, в якій, як мені здається, мета нашого противника не в завоюванні нас, а знищення нашої промисловості, знищення всього, що годує нас і щоб ми, голодні та принижені приповзли до його високої долоні і прохали його принизливо дати нам чого-небудь поїсти. Так, він можливо кине недоїдки з панського столу, можливо не кине, але при цьому не забуде дорікнути нас, що ми є дармоїдами, а він наш благодійник і рятивник. І це він хоче зробити в тій країні, в історії якої ніколи не було царів! Як на мене, переможець у цій війні зумовлений, навіть ще до її початку. Неможливо перемогти народ, тим більше такий, як є у нас. Вся країна стала на захист своєї незаложності, ну мабуть може тільки окрім невеличкої купки запроданців та політичної верхівки, яка бажає миру за будь яку ціну, здаючі всіх нас. Старенькі бабусі, замість того, щоб сидіти біля під'їздів і перемивати кісточки усім проходящим, збираються в волонтерські центри та плетуть маскувальні мережі для наших бійців, або варять сухі борщі. Діти, які віддають подарункові гроші на перемогу чи на лікування поранених бійців. Бізнесмени, які кидають свій бізнес і постачають фронт всім необхідним, ризикуючи часом своїм життям.
 
Я лежав і думав, що не буду сьогодні думати про погане, тим більше, до мене прийшов наш кіт «Сепар» і смачно пару раз гикнув з'їденої тушонкою, заліз до мене на груди, і перед тим, як заснути, став наминати мій бронежилет, намагаючись зробити його м'якше.
© Tutanhamon [21.03.2015] | Переглядів: 3116

2 3 4 5
 Рейтинг: 45.3/37

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook