Вчорашній вечір у політизованих закапелках «Фейбуку» та середовища блогописців перетворився на змагання популістів, хто дошкульніше «викриє» політичного конкурента. Так, прихильники ухвалення змін до Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" зарахували фракції «Батьківщини», «Радикальної партії Олега Ляшка», ну й, звісно, «ОпоБлоку» (останніх, напевно, справедливо) до числа «Агентів Кремля, які…працюють на Путіна». У відповідь тимошенківці, ляшкісти та УкОпи з числа свободівців та інших патріотично налаштованих мажоритарників обізвали найвідданіших прихильників президента та уряду «зрадниками, що… легалізують окупацію Донбасу російськими військами…» Але найсмішніше те, що найбільш затятими «хунвейбінами» нині виступають особи, які ще вчора закликали до надання державного статусу російській мові, «світилися» на усяких збіговиськах з «московськими» попами.
Але то все їх проблеми. Ми ж нарід доброзичливий, а тому будемо вірити, що люди з віком змінюються. І змінюються лише на краще. А тому повіримо, що не голосування за законопроект №2378 двох фракцій більшості – це не майже безпрограшна популістська акція, бо всі й так на 99% впевнені, що закон виконано не буде, а реальне переживання, аби бойовики «Беса», «Мотороли», «Бетмена» та інша наволоч від Захарченка і Плотницького не легалізувалася у владі.
Так само будемо сподіватися на те, що у «Блоці Петра Порошенка», «Народному фронті», «Самопомочі» і двох депутатських групах вчорашніх «регіональних тушканчиків» свято вірять, що тимчасове надання окупованим територіям Донбасу призведе до зупинення війни, а в перспективі – до реінтеграції цих земель в Українську державу, - а не лише виконують ритуальний акт на підтвердження обіцянок, даних Президентом у Мінську Ангелі Меркель та Франсуа Оланду. Хоч насправді одностайне голосування осіб з депутатських груп «Відродження» та «Воля народу», які 16 січня 2014-го, перебуваючи у лавах прихильників Януковича, підтримали «диктаторські» закони, аж ніяк не схоже на «прозріння». Це скоріше вдалий вихід на вторинний ринок специфічних парламентських послуг, а не усвідомлена позиція.
От навіть лідер фракції «Блоку Петра Порошенка» Юрій Луценко не дає більше одного відсотка на користь того, що ухвалення змін до закону про «особливий статус» не принесе миру на Донбас. Скажу більше, шансів на те, що закон діятиме, не більше, ніж у того американця, який все життя проходив у касці, побоюючись влучання у голову випадкового метеорита, що той болід таки впаде на голову. У нас, щоправда, більше шансів отримати на свою голову випадкову цеглу, чи якогось «чечетова» у польоті. А тому, які б ми симпатії та антипатії не тримали у голові варто визнати одне: і підтримка законопроекту №2378, і голосування проти нього однаково популістські за своєю природою. Різниця лише в тім, що для двох найбільших фракцій парламенту – це елемент багатоходової гри проти Кремля, а для тимошенківців, ляшківців і свободівців – одноразова акція електорального позиціонування. Адже, наприклад, «Свобода» послідовно виступала за унітарність України і навіть в часи, коли про московську агресію вряди-годи нагадували лише усякі «жириновські», ця партія закликала до позбавлення АРК статусу автономії й перетворення Криму на одну з областей.  
Скоріш за все кожна політсила при цьому збереже свій електоральний потенціал за винятком хіба що «Опозиційного Блоку». Останній, здається, у прагненні сподобатися кремлівським кураторам остаточно скорився на маргінес та переграв сам себе. Бо якщо сьогодні опоблокери формально виступають проти розширення хоча б віртуальних повноважень для Донбасу, то яким чином вони відстоюватимуть повноваження регіонів в процесі децентралізації? Єдина версія – Вілкул, Льовочкін і старі-нові «донецькі» розраховують на те, що окуповані частини Донбасу вдасться «спихнути» під український стяг на багатьох умовах Кремля. Відтак ОпоБлок отримає свій стабільно закріпачений електорат щонайменше на кілька парламентських компаній.
Та, схоже, сам Кремль поки що не готовий до нової місії вчорашніх спільників Януковича. Цим почасти і пояснюється нинішня гнівна реакція «печального коня» Сергія Лаврова на ухвалені вчора зміни до закону про «особливий статус». Першими, щоправда, своє «фе» висловили лугандонські маріонетки Зохарченко, Плотницький, Пушилін… Зробили вони це до того, як отримали офіційні інструкції з Кремля. Тож вийшло навіть прикольно. Бо вся образа на Верховну Раду звелася до того, що маріонетки не знайшли у додатках повного переліку населених пунктів з «особливим статусом», а лише перелік міст і сіл на лінії розмежування. Багато літер! А це для «лідерів» ДНР-ЛНР ду-у-у-же важко.
У російського Міністерства закордонних справ проблема іншого характеру. Теоретично вони під тиском санкцій начебто і готові до формального заморожування конфлікту на Донбасі, але виключно з тією метою, аби тримати цей регіон як зашморг на шиї усіх українців. Кремль у цьому напрямі не вигадав нічого нового, а взяв до дії старий принцип Льва Троцького: «Ні миру, ні війни!» Тобто, в уявленнях Москви, нашпигований російськими військами і найманцями Донбас має бути для України перманентною загрозою повномасштабної війни, та ще й при цьому висмоктувати усі соки з бюджету нашої держави. Саме цим продиктоване бажання Кремля отримати особливий статус не для самого регіону, а для його нинішніх маріонеток на Донбасі. Причому, для озброєних Москвою маріонеток і не інакше. Адже без танків та градів і Захарченко, і Плотницький, і Пушилін – просто комічні персонажі для одноразової постановки…
У цьому контексті вчорашнє голосування за зміни до Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" слід сприймати як здоровий популізм, яким українці чи не вперше змусили Москву саму шукати кроків у відповідь…
Олег Оленюк