Серед усіх глав відомств, які у четвер звітували про свої 100 днів роботи в оновленому уряді Яценюка, найбільше хотілося почути Міністра інформаційної політики Юрія Стеця. Не зважаючи на моє стійке переконання у тому, що Мінінформ має бути регулятором та генератором інформаційної політики, а не технічним виконавцем рішень Адміністрації та РНБО, все ж жевріла надія на те, що команді нового міністра за місяць повноцінної роботи вдалося хоча б визначитися із адекватними засобами протистояння російській інформаційній агресії. Проте, очікування виявилися марними.
І справа тут, напевно, не в особі самого міністра. Що стосується Юрія Стеця, то його активності та ініціативності вистачить на половину складу уряду. Однак, в інформаційній війні з Росією цього всього замало. Навіть дуже досвідчений вовк не зможе здолати ведмедя лише силою власних щелеп. А от хитрістю та усією зграєю…
Веду це я до того, що в Міністерстві інформаційної політики, та й у владі загалом, здається визначилися з напрямками протистояння інформаційній агресії РФ. Ми створимо інформаційний канал іномовлення як відповідь на Russia Today (робоча назва Ukraine Tomorrow) і будемо сподіватися, що світ, побачивши український продукт, змінить своє ставлення до нашої країни.
Не буду заперечувати, телеканал іномовлення нам потрібен. І потрібен він уже 24-й рік. Та чи варто розраховувати на те, що симетрична відповідь на один із засобів російської пропаганди дасть раптовий ефект? Маю величезні сумніви. Бо насправді симетричну відповідь Москві її ж методами ми зможемо дати хіба що збудувавши власні Кремль, Луб’янку і «Газпром». А це все нереально, недоречно і фінансово недосяжно. Навіть для того, щоб вивести на належний якісний рівень роботи цей канал UT, а потім домовитися про включення його до пакетів кабельних мереж різних міст Європи і світу, потрібні гроші, гроші, гроші..
Є й другий бік проблеми. Це лише в приватній розмові з німецьким чи французьким журналістом можна почути нарікання, мовляв «…у нас у кабельних мережах є Russia Today, а про Україну, окрім їх інформації, ані слова». Насправді ж німецький чи французький обиватель формує думку про Україну та інші держави не з російських чи китайських пропагандистських каналів, а з французьких (німецьких) медіа, де доморощені політики та журналісти чітко йому усе «розжують». І продукт цей з позиції українця матиме геть непривабливий вигляд.
Причин тому кілька. Щось можна списати на німецьких соціал-демократів, заангажованих у спонсорські проекти російського «Газпрому», щось на французьку «лепенівщину», що загрузає в російських позичках, щось на «друзів Путіна» з італійської «Ліги Півночі». Вже не кажу про чисельні громадські інституції, створені російським капіталом спеціально для просування ідей і планів Кремля…
Але є і суто обивательська позиція. Німецькому платникові податків важко зрозуміти, чому його держава згортає інвестиційних проект «Газпрому», позбавляючи сотні людей робочих місць? А як дрібному інвесторові, що вклав свої заощадження в інвестиційні проекти на території РФ, бути з акціями, за якими йому обіцяли 10% доходу на рік, а насправді залишився «пшик»? Що можна пояснити пересічному французові, який дивиться на вже збудований для Москви «Містраль» і не може збагнути, чому через якісь санкції недофінансованою залишається програма соціальної адаптації емігрантів з Африки? І повірте, «підказати» причину його «проблем» пересічному французові, німцеві, італійцю знайдеться чимало охочих!
Третьою причиною я б назвав абсолютно бездарну роботу з провідними інформаційними агенціями та телевізією найпотужніших країн світу. Найкоротший шлях донести правду про події в Україні – це максимально залучити до висвітленні подій на сході держави журналістів Reuters, AP, AFP, телевізійників CNN, BBC, каналу новин FOX, CBS, DW тощо. Немає інформаційних приводів? Їх варто створити, організувавши пропагандистські семінари з виїздом журналістів ближче до лінії фронту. А ще краще – залучити іноземні медіа до висвітлення бойових операцій Збройних сил України. В даний момент мова може йти про відведення важкої техніки і крупнокаліберного озброєння, чи про провокації російських терористів на Маріупольському та Донецькому напрямках. Натомість ми частіше стикаємося з тим, що московські офіси провідних агенцій світу делегують представників в окупований Донецьк, а ми навіть соромимося попередити той же Reuters про порушення його співробітником державного кордону України. Хоч насправді мали б пояснити, що потрапити в Донецьк без дозволу Києва їм аж ніяк! В протилежному випадку – протокол про адмінпорушення, або ж взагалі карна справа!
В ідеалі, звичайно, ми мали б сформувати своєрідну «моду» на Україну і українськість, як на початку 90-х Європа, США, Канада сприйняли молоду Хорватію з її далеко неідеальним керівником Франьо Туджманом на противагу войовничій Югославії Мілошевича. І це при тому, що вплив сербських емігрантів у Європі був пропорційним нинішнім російському та, відповідно, українському. Але для цього нам потрібно відмовитися від політики опосередкованої демонстрації власної недієздатності та постійного випрошування позичок. Україні потрібен імідж модерної держави, яка прагне радикальних змін та стійкого демократичного розвитку. І в цьому якраз полягатиме наша асиметрична відповідь на інформаційну агресію Кремля. В іншому випадку ми приречені бовтатися у багнюці совковасті, відвойовуючи директивними методами інформаційний простір на території самої України і не більше.
Олег Оленюк
