Я б може й не поїхала до Венеції, не дуже то й хотілося, але тиждень в бані  треба було якось перечекати. А як ? Отож на два деньочки з"їздила до Венеції. А чому ні? Добиралася чотирма потягами, то й вийшло дешево та сердито.
З Франції потяг пре прямо через Монако (одна єдина підземна непримітна зупиночка) до гарнюнього курортного містечка Вентіміглія у Італії. Тої Монаки й не помічаєш, якихось 2 квадратні кілометри, а шуму, а шуму... А там вже з Вентіміглії  шусь до Мілану. А з Мілану до Венеції вже рукою подати, тільки прочухкати по вершечку халяви італійського чобота і все. Тільки Альпи на обрії блимають. Ти вже й тамечки, у Венеції.
 
Зразу скажу, я Венецію уявляла не такою. От не такою та й годі. Я думала, там пішохідної частини майже нема, а тільки все канали, канали, й гондольєри  на гондолах тільки шелесь...шелесь.
А виявилося не так. Венеція виявилася набагато більшою, й пішохідної частини там стільки, що поки пройдеш, то вже пора піцою відновлювати сили. Піцою, венеційським білим вином, круасанами з лимонним кремом усередині та міцною запашною, майже густою італіською кавою-еспресо. Але ресторанчики там дорогуваті, а тому треба обідати скромненько. А от ранком в готелі сніданок входить в ціну за проживання, то можна й посмакувати.
 
Що здивувало... Перш за все здивувала кількість китайців, що виринали з кожної венеційської вулички, що пливли нескінчено в гондолах по каналам, що бесперестанку сельфували, й взагалі раділи життю.
 
Неприємно здивувало те, що мало хто з гондольєрів був вдягнутим «по хвормі», тобто у свою шапочку канотьє з синьою лєнточкою та полосатий светрик. Були, але мало. Непорядок. Куди дивиться їх гондольєрача профспілка ?
Багато писати – просто гамагу псувати. Й один раз побачити – краще, ніж сто разів почути. Отже, малята, хлопчики й дівчата, вдягайте пенсне, заспокойтеся на хвильку й читайте. Венеція того варта, їй-бо варта.
 
От, скажемо, яби якого хлопа спитати «Хлопе, а що ти знаєш про Венецію?» Думаю, він би сказав, що то місто на воді, канали, гондоли, площа Св. Марка, базиліка Св. Марка, палац дожів, венеційські дзеркала, колір волосся «венеційний блондин», венеційське скло.... І... І – все.
 
І справді – то майже всі кліше. Але кожне кліше можна розібрати «по кісточкам», щоб дібратися до суті предмета.
І ось що я, крім вражень та намиста з венеційського скла, привезла з подорожі.
 
Венеціанський червоний є відтінком червоно-рожевого і є трішки темнішим за калиновий колір. Свою назву отримав за місцем походження: довкола Венеції було багато землі, яка мала червонуватий відтінок завдяки вмісту в ній оксиду заліза. Венеціанський червоний часто використовувався італійськими художниками епохи Відродження.
 

 
Або ж колір волосся "blond vénetien". Цей колір дуже рідко зустрічається у природі, насправді це  рудуватий колір з "блондинистим" відтінком. Багаті венеціанки змішували шафран з лимоном, накладали на волосся, а потім ще "відбілювали" волосся, підставляючи його на сонце.  Ще кажуть, ніби вони відбілювали волосся ееее....конячою уриною та розчином соди. Хто зна. На полотнах Ботічеллі та Тіціана часто зустрічається цей колір волосся.

 
Ось, наприклад, що я знала про гондолу ? Ну, що там обнявшись пливуть двоє закоханих, а гондольєр керує тою гондолою, пре їх по каналам. А виявляється, він повинен ще й співати. А що співати ? Ну звичайно, баркаролу. Або ще вона називається "гондольєрою". Слово походить від слова «барка» - човен. М"яка, мінорна музика, ніби коливання човна на хвилях... Навіює мрії, задуму...
 

 

 

 

 

 

 
(Далі буде...А може й не буде).