Гарний текст, читаю з інтересом, автор під псевдо Дракон має чудовий стиль викладу, але раптом «Нестор Махно, якого навіть червоні визнавали стихійним ватажком селян Південної України, НІ РАЗУ не пішов на союз з білими. Навіть маючи конфлікти з Петлюрою та червоними, Махно стабільно відправляв білогвардійських парламентерів під кулемет». Наприкінці ж свого тексту він робить несподіваний як на мене висновок – «Україні цього (вибороти незалежність) не судилося, і не в останню чергу через численні помилки лідерів Української Народної республіки. Але зрештою, у війні на три фронти схибив би і Бонапарт» Тут мушу заперечити, «конфлікти з Петлюрою» - не «помилки», Махна, а звичайна зрада Українські Народній Республіці і саме такі зради і не бажання отаманів підкоритися вищому командуванню України і воювати за незалежність, а не допомагати більшовикам, і призвели тоді до поразки. Війна на три фронти — це труднощі, а от фактична відмова від боротьби з ворогом більшості тодішніх псевдо лідерів на кшталт Махна — це поразка.
Далі після розлогого викладу подій, в якому аналізується співпраця царських генералів з червоними, робиться перший проміжний висновок: «Результатом союзу більшовика з генералом стали Голодомор 33-го...». І нарешті іде фраза, сповнена переживання за «братський слов’янський російський» народ: «У сучасній Москві кожна друга-третя пика – кавказька або татарська. В Україні єдиний регіон з приростом населення – Західна Україна, терен який менше всіх перебував під «совком». Слов’яни програють конкуренцію гостарбайтерам та мігрантам. Слов’яни спиваються». І знов відчуваю якусь фальш. А звідки автор взяв, що російський народ таки слов’янський? Напевно замість Юрія Липи читав російські і радянські підручники з історії. То зараз самі російські дослідження визнають, що російські «слов’яни» спиваються насамперед через відсутність в їхньої крові ферментів, що розщеплюють алкоголь, а такий склад крові притаманний не землеробам слов’янам, а народам-скотарям, і писав про це ж саме років 50 тому Юрій Липа. Отже не варто об’єднувати проблеми українського пияцтва з алкоголізмом росіян. Але справа не в цьому, подібне незнання наукових розробок щодо біогенетичних властивостей етносів притаманне всім радянським людям. Гірше те, що воно призводить до системних помилок в оцінці ситуації, як в історіософському вимірі, так і в оцінці сьогоднішніх реалій, а це також присутнє у автора, але про це згодом. Щодо історіософії, то зазначу, що розвідка Дракона про взаємодію царських генералів дуже цікава і важлива, але висновки на підґрунті цього аспекту робити треба дуже обережно, бо вони приречені на м’яко кажучи неповноту. Більшість офіцерів і генералів воювали на боці більшовиків — це правда, як правдою є і те, що ті ж булгаківскі герої із білої гвардії влились таки в червону, а не в українську і тут звичайно вирішальну роль зіграло їхнє і Булгакова імперське мислення. Саме це мислення в першу чергу варто аналізувати сьогодні, бо воно лишилось незмінною складовою російського менталітету. Крім того не меншу роль в більшовицькій перемозі відіграли комісари і цьому теж потрібен аналіз.
Але всі ці мої зауваження носять дискусійний характер і є доповненнями і уточненнями, а от одна фраза Дракона справді небезпечна і говорить щонайменше про поверховий підхід до проблем уже сьогоднішніх. Я маю на увазі наступне, вибачте за велику цитату: «Фінляндія 20-30-х, це майже Україна зараз. На очі видно всі ті самі проблеми. Скнарість ділків та банкірів. Бідність та злидні більшості населення. Корупція. Шалена проблема російськомовних. Гармидер у державному управлінні. Надто прискіпливе сусідство з москалями. І врешті решт, коли завітало лихо, – нечувана хвиля патріотизму, яка просто видрала з пазурів ворога право на життя для своєї держави. Це було тоді. Зараз Фінляндія – найбільш квітуча країна світу. Так що не беріть в голову. Україна іде повільно, незграбно, роблячи численні помилки. Але йде в єдиному вірному напрямку. Іншого шляху, крім побудови демократичної національної держави в природі не існує».
Якби не існувало інших шляхів, ми б святкували свою незалежність багато десятиліть, а можливо ніколи б її і не втрачали. А як можна писати про нинішню ходу в єдиному вірному напрямку, коли тут же на сайті «Дурдом» Тетяна Коробова пише: «Центр Разумкова надысь народ опросил и вывел: 57,5% украинцев не хотят в президентах уголовника, даже если судимость была снята...Гордятся у нас уголовником 30,5%, готовых видеть его в кресле главы государства, 12,1% – постеснялись, видимо, сказать честно, поэтому «затруднились»». І робить абсолютно правильний висновок: «Фантастически позорный процент 30,5 плюс 12,1 фанов параши как национального символа государства в «центре Европы», но все равно это заметно меньше половины». Дійсно - дурдом, насправді страшна статистика, що свідчить, що наслідки Голодомора тривають, бо ця статистика - результат страху і етнічної чистки, відтак незалежність наша під загрозою, і такі заспокійливі благодушні ремарки, що їх дозволяє собі автор Дракон по меншій мірі недоречні, а точніше сказати — шкідливі.
Тут мушу висловитися з цього приводу більш розлого, бо лунають такі заспокійливі, як у Дракона закиди майже звідусіль, що небезпеку посилює. То патріотично налаштованому професору здається, що ніякий бандюк на посаді Президента йому не страшний, бо він, бачте, стояв на Майдані в 2004-му, то відомий публіцист пророкує лише гальмування «демократичних процесів» в разі перемоги прокремлівських бандитів, партії-сателіти бездарного нашого нині діючого вже отримали директиви на пасивну підтримку народного ексбандита а тепер от і пан Дракон мимохідь надає індульгенцію пасивному прошарку українців на основі абсолютної нісенітниці — раз в Фінляндії незалежна держава відбулась, то і у нас відбудеться. Але ж держави не будуються без лідерів і хіба фінську державу розбудував проФФесор з кримінальним минулим, а не генерал Манергейм?
Отже Україна на сьогодні як раз іде неправильною ходою. У нас кожні вибори Президента крім 1991 року — це змагання проукраїнських і антиукраїнських сил. В балтійських країнах цього нема — законодавчо їхній антидержавний електорат відсічений від виборів завдяки грамотному законодавству. Ми не спромоглись цього зробити, згоден з об’єктивних обставин. Але ці ж об’єктивні обставини вимагають від народу, який 1 грудня 1991 року сказав на Референдумі: «Україні бути!» згуртуватись сьогодні навколо лідера який здатен виконати цей народний наказ. Такий лідер є — це Юлія Тимошенко, причому, якщо на всіх за виключенням 1991 року, виборах у нас був вибір меншого з зол (для мене вибори 2004 р. не були виключенням — ціну Ющенку я знав ще тоді), то сьогодні на посаду Президента претендує людина, яка вже довела свою волю, рішучість, виявила неабияку мужність, хай сердечна пані вибачить такий вислів.
Відкинути всі страшилки невігласів від політології і піар технологій, не слухати кремлівських прислужників, яких легко розпізнати по першій же їхній фразі, не сприймати лицемірні вигуки нині діючого і московських шоуменів нібито між Тимошенко і Януковичем немає різниці — ось на що мають націлювати народ ті хто насправді вболіває за долю України. І тоді народ, мобілізований, покаже, що 57% - вирішальна більшість, що попри всі Голодомори і інші зусилля тоталітарної влади ми поважаємо себе, з відкритими очима піде на вибори і переможе політичну шпану, це і буде ПЕРШИМ кроком до панування Закону. Інші варіанти — руїна.
Тільки після перемоги Юлі будемо мати право сказати, що Україна іде правильним шляхом. Іде від того дурдому, де зараз «процент 30,5 плюс 12,1 фанов параши как национального символа государства».
P.S. А вороги у України, як були, так і залишаться - і білі, і червоні, і не тільки на сході, та дійсно все залежить від нас, від нашої волі до перемоги, а вона близька — варто лише правильно проголосувати — так просто.
Володимир Пселдонімов
Слава Україні!
Героям Слава!