С согласия автора этих строк, хочу предложить ДД-общественности рассказ-ностальгию. О том, что согревает каждого из нас и заставляет идти вперед до последнего дня, о том, чем, уверен, живет сегодня большинство граждан нашей многострадальной страны. Рассказ без политики, субботний отдых для ума.
    Поскольку на сайте нет специального раздела для публикации материалов не собственного производства, беру на себя смелость разместить его в разделе ИМХО, да простит администрация этот грех.
    
                                                                Зелені прапори надії *)
 
                                                                                                    *) в деяких східних релігіях зелений
                                                                                                      колір вважається кольором надії
 
              Присвячую В. – другові по життю
              від дитсадка до сьогодні
 
    Наприкінці жовтня, вже після того, як промайне ніжним поцілунком бабине літо і сумно згасне багряно-померанчова пожежа на дніпрових схилах,  київська осінь дарує кілька розкішних сонячних днів немов прощальну ін’єкцію вітаміну Д, життєвих сил і оптимізму перед неминучою зимою.
І все ж, попри яскраве сонце і абсолютну прозорість повітря, вся кольорова гама стримана, притлумлена. Зелень, що залишилася ще на берегах, ніби вкрита патиною. Небо, що влітку було як блакитна безодня, зараз – як  очі у мого дідуся Миколи Яковича під старість.
    Вітер рівний, пружний, ще не зимовий, але вже зовсім не теплий. Він не встигає розігнати високу хвилю в затоці яхт-клубу, а тому вона не розгойдує яхти, а лише нерівномірно дріботить, хлюпаючи в борти і під корму. Виспатися в яхті під цю колискову – рідкісна насолода. А ночі в жовтні вже добряче холодні. Як немає хорошого спальника, найкращий спосіб – накритися вітрилами. Треба нещільно скласти грот (так називається велике вітрило) разів п’ять-шість, скільки вийде, а потім обережно, бо можна заплутатися так, що не вилізеш, заповзти з головою між шарами тканини. Спробуйте – буде тепло. Крім того, ви здивуєтесь, як дивно пахне парусина – вітром і водою.  Втім, вибачайте: здається, ця романтика давно в минулому. У сучасні синтетичні, та ще й карбонові вітрила не те що загорнутися, а навіть скласти їх неможливо.
     Отже, саме такий був той день наприкінці жовтня. Точно знаю, що була неділя. Або субота… Одним словом, вихідний. А от з роком – проблеми. За різними розрахунками виходить, що події відбувалися сорок п’ять років тому. Ну, сорок п’ять – так  сорок п’ять. Добре, хоча б, що не п’ятдесят. Бо п’ятдесят – це вже півстоліття. А півстоліття – це вже занадто. Нормальні люди і за сорок п’ять повинні б геть усе забути. А я, бачте, не забув…       З чого б це…          
    Мабуть-таки був день народження В. Інакше з якої такої радості він опинився у вихідний у мене в яхт-клубі, та ще й з дружиною О.
Наш яхт-клуб тоді ще знаходився в зародковому стані. Якщо дивитися на речі принципово, саме його заснування, безумовно, слід розглядати як зухвалий виклик радянській владі з боку купки зарозумілих фантазерів, що раптом вирішили безконтрольно займатися спортом розжирілих багатіїв. Мабуть, хтось-таки проморгав цю справу і ми одержали дивовижну можливість витрачати весь свій вільний час і навіть  більше для облаштування бази, будівництва яхт і т.п. Щоправда, назвати яхтами ті, обережно сказати, плавзасоби, що були в клубі на той час, можна лише з чималим перебільшенням.
    Так от, серед згаданих плавзасобів було кілька ВМШ. Звідки вони взялися і куди потім поділися – справа, вкрита мороком таємниці. Ясно, що на момент появи в клубі вони були вже по кілька разів списані і, що приємно, ніде не були на обліку. Інформація для берегових щурів: ВМШ – військово-морська шлюпка – це видатний витвір суднобудівної думки вісімнадцятого століття. Я кажу «видатний витвір» без жодної іронії. Ця конструкція дійшла до наших часів без жодних видозмін і їх, мабуть, ще й зараз десь будують. ВМШ – великий міцний човен з високим бортом, з товстою дубовою обшивкою, має кілька типорозмірів, розрахованих на 4, 6 і 10 веслярів (точно такі човни, але розраховані вже на 20 і більше веслярів, називаються вельботи). Веслування на цих шлюпках – справжня каторга. Достатньо сказати, що на царському флоті на змаганнях веслярам бинтували голови, тому що у загрібних (найбільш сильні веслярі, яких садовлять ближче до корми) від напруги рвалася шкіра на чолі. За радянської влади таких жахів вже не було, а ВМШ широко використовувались у підготовці моряків-курсантів, зокрема, для первинної вітрильної підготовки. Вітрильне оснащення ВМШ так само невибагливе, як і сама шлюпка. Простіше не вигадати. Але працює. Не завжди ефективно, але працює.
    І ось що цікаво. ВМШ, яка йде під вітрилами, має дуже естетичний вигляд. Невисока щогла, рея, на якій закріплені вітрила, нахилена вперед – все  це надає силуету неочікуваного динамізму. Я неодноразово помічав, що у нервових натур, наділених фантазією і розкутою уявою, ВМШ під вітрилами в залежності від ступеню патріотизму безпомилково асоціюються або з козацькими чайками, або з варязькими човнами.
    Цей мій екскурс в історію – не просто патякання, він має засадниче значення для правильного розуміння подальших подій. А відбулося таке: наш командор Костянтин Львович запросив кількох осіб, серед них В. і О., взяти участь в прогулянці на ВМШ під вітрилами. Зауважу, що Костянтин Львович був безперечно видатною людиною, котра, власне, і створила наш яхт-клуб, що зараз, між іншим, носить його ім’я. А крім цього він був гарний, міцний і дотепний чоловік, якому, до речі, на той час (Господи, невже справді!) мабуть не було і сорока. Одним словом, команда зголосилась, вітрила поставили і корабель вийшов.
    Шлюпка двома галсами дісталася виходу з затоки і пішла вниз Дніпром. Минула година, друга, третя. Ми, котрі через справи залишилися в яхт-клубі, вже поробили все на березі, вже й вечір потихеньку насувається, вже й додому час, а їх все немає. А тут і хмарка на заході підозріла з’явилася, і шквалик якийсь пролетів, і вітер посвіжішав, і хвиля… Зауважте: до появи мобілок – ще, принаймні, тридцять років. Тобто нам залишалося тільки чекати.
    Аж ось, перед нами постає картина, яку я так трепетно зберігаю в пам’яті і в серці всі ці сорок п’ять років. Уявіть собі: сонце торкається кручі на правому березі, на нього наповзає зверху чорна, аж синя, хмара, вітер жене затокою хвилю вже з білими баранцями, в майже горизонтальних зловісних променях червоного сонця з-за мису з’являється шлюпка і в повний вітер летить до нас. Під носом з правого борту високий білий бурун, вітрила, рожеві від сонця, напнуті так, що, здається, не витримають, а на навітряній ванті один над одним майорять два великих яскраво-зелених прапори…  Прапори кольору надії…
    Яким чином ми з В. і О. потім опинилися на Андріївському, не зовсім розумію. Але ж опинилися. Мета, пам’ятаю, була шляхетна: посидіти біля «замку Річарда» над урвищем з видом на Поділ. Тепер це популярний оглядовий майданчик з огорожею і недешевим, але, на жаль, безалкогольним кафе, що докорінно руйнує всю романтику місця. На той час згаданих здобутків цивілізації ще не було, але, відповідно, не було і сходів. Тобто виходити на укіс над Подолом треба було через «парадний» вхід на той час абсолютно захланного «замку», потім першим поверхом через чорний хід на подвір’я повз квартиру невідомого нам Яші, який не завжди гаряче вітав вечірні візити. Того дня, мабуть через вихідний, Яша втратив пильність і наша нав’язлива мрія легко здійснилася. Звісивши ноги в подільську безодню, ми неквапливо милувалися миготливими вогниками внизу протягом всієї пляшки болгарської «Слов’янки», що виникла так само невідомо звідки. Щімке відчуття щастя повільно наповнювало наші чутливі душі.
    Вечір закінчувався на Тарасівській на кухні у В. Чи то холодильник стояв по-іншому, чи то я був на сорок п’ять років стрункіший, але тоді я чомусь з легкістю міг просунутися за стіл на моє звичайне місце біля вікна. Юрій Олександрович, батько В., пригощав нас ультрамодною стравою. Це була кулінарна новинка – картопля з посіченою цибулею, залита болгарським лечо. Мушу зі смутком зазначити, що теперішнє вітчизняне лечо, навіть з усіма поправками на ностальгію, не надається до жодного порівняння з тодішнім справжнім болгарським лечо. З напоїв подавали зубрівку. Зубрівку Юрій Олександрович готував особисто. Для цього збирав травку-зубрівку на дніпровських островах нижче Ржищева. На пляшку столичної брав лише одну-дві духмяні травинки і витримував до появи ніжно-зеленого кольору напою. Частував обов’язково з травинкою в пляшці, а наливав у невеликі стопки на один ковток, саме як я люблю.
Ну скажіть, чи міг я забути такий день!
 
*          *
*
    Згодом я почув від декого таку версію подій: нібито десь під правим берегом шлюпка, на якій знаходилися В. і О., щільно сіла на мілину і Костянтин Львович, щоб зіштовхнути човен на воду, стрибав за борт в чому був. Потім він сушив мокрий одяг і те, що тріпотіло на вантах, були зовсім не прапори, а капітанські онучі.    
Але я в це не вірю…
І не треба брехати!!!
То – були  прапори, і прапори були зелені!
Прапори молодого, нічим ще не затьмареного щастя…
Прапори всіх наших сподівань і мрій…
А що з того вийшло… Ну що ж, вийшло  як завжди.
       Київ, грудень 2014                     Юрко Тубілець-Завзятий  
                                                           графоман-самовидець на пенсії.