- Рядовий Кондратенко!
- Друже полковнику!
- Приїджав начштабу… Нагороду привіз
- Друже полковнику.
- Нагородити хтів. Орденом. Лічно!
- Дозвольте доповісти!
- Тєлєвідєньє було. П’ятий канал. Журналістів зо два десятки…
- Я…
- Але награда не знайшла героя! І ти знаєш чому? Отакий собі несподівончік. Вся бригада збилася з ніг шукаючи самого влучного стрільця України… А він в самоволці?!
- Друже…
- Тамбовській вовк тобі друже! Це ж така ганьба! На весь світ ганьба…
- Дозвольте…
- Аж ніяк! Не можу я тобі нічого дозволити, бо ти сам собі дозволяєш забагато. І шо мені з тобою робити? Про твої ратні подвиги вже пісні співають. Ліричні. А ти…
- Я не в самоволці був!
- А де ж ти був? Примус починяв, мабуть.
- Я був в полоні…
- В полоні… А як же ж. Де ж ти міг знаходитись. Звісно, в полоні. І я був колись в полоні. В полоні  ілюзій я був тоді, коли тебе до нагороди предстявляв.
- Друже полковнику, але ж це правда.
- Ось ні на скілечкі не вірю… Сідай. Розповідай.
- Та нема шо розповідати. Дурня якась вийшла.
- Знаю я твою дурню. П’яток танків, пара «Градів» і дві роти двохсотих…
- Ну не дві роти…
- Чаю будеш?
- А кохфе немає?
- Нагла вусата морда…
- Із лимоном, якщо…
- Розповідай вже. Катували? Допитували?
- Та не катували зовсім. «Ласковий май» з Вікою Цигановою не вмикали - отож не катували. А допиту не було ніякого. Спитали звідкіля, правосєк чи снайпер.
- А ти, як Космодем’янський мовчав, ясна річ.
- Навпаки, розповідав геть усе.
- Шо ти там розповідав?
- Розповів, шо працюю трахтористом, возю кухню для шефповара; шо таке автомат, - бачив, але до рук брати боюся, бо до буддизму схиляюся, як та верба до гладі озерної.
- І шо, повірили? До гладі…
- Та їм там усьо по фігу – вони мене для тєлєвізору допитували, за для картинки.
- Російське телебачення було?
- Оператор був один, чисто як глиста, косить під іномовця, але мордяка така шо «Матроська тиша» по ній ридає денно і нощно.
- А хто допитував?
- Та наркоман якийсь. Все питав мене: «Ти мєнья узьнал? Узьнал ти мєнья?»
- Звідки, кажу я ж трахторист, моя справа трахтор починяти.
- А він?
- «Я Гіві!» волає, аж піна з рота…
- А ти?
- Кажу йому шо пам’ятаю одного Гіві, який в Ялті до моєї дівчини приставати питавсь, а потім зуби свої уздовж всього променаду збирав на карачках.
- А він?
- Матом. Дуже так нечемно. Ще там двоє були, підтявкували.
- Ну ти й не забарився з відповідю…
- Так а шо мені слухати. Я ж без кляпа сидів. Розповів, хто були їхні прабатьки і до якої промамки їм треба йти.
- І шо Гіві?
- Схватив шаблю якусь, мабуть шахтарський театральний кружок пограбували, і почав розмахувать реквізитом в мене перед очіма.
- Моторошно було?
- Трохи. Я оператору цьому так і сказав, шо зараз в прямому ефірі росіяни побачать самокастрацію бойового російського півня. В кращіх японаматьських традиціях.
- Брешеш же…  І не катували зовсім?
- Ну, пару стусанів там… Часу в них, мабуть, не було. Розстріляти мене хтіли.
- От сучьє плем’я…
- Тож, повели  мене на розстріл, я їм розповідаю усю їх родословну,  ще від царя Гороха, аж раптом «бабах!» метрах у десяти снярядина. Цих трьох, шо вели мене – на шматки, а мене багнюкою з ног до голови ізмазюкало. І приглушило трохи. Контузія така собі. Слєгонца.
- Йокарний москаль!
- А тут з-за рогу виповзає…
- Танк.
- Як ви здогадалися?
- Не зважай. Де ти, там завжди якийсь танк.
- Отож бо. Побачили мене, зупиняються. За свого прийняли. А я такого танку ще не бачив. Мені стало цікаво.
- І ти до середини поліз.
- Так, якщо кличуть… Вони ж мене за пораненого… А там внутрях чого тіки нема.
- Ну ти їх і…
- Ага. Тіки водія залишив. Хоч я і трахторист…
- Від слова трахатись.
- Від слова трахать… але танк возюкати не доводилось. Кажу йому поїхали до нас. Каву, радушіє, цугундер обіцяю.
- І він відразу погодився.
- А хто не погодиться, коли пістолем в потилицю тичуть.
- І так ви прибули в розташування…
- Та ще там…
- Розповідай.
- Коли розвертали танк, зачепили ріг будівлі. А там сєпарів штук п’ятдесят. Голяка.
- Мюзік-хол «Колорадський гамасєк»?
- Виявилося, шо це міська лазня і вони суботню помивку затіяли. А тут ми із танком. Довелося взяти їх в полон.
- Усіх? Без супротиву?
- А хто буде пручатися, коли тобі танк дулом в мордяку цілить.
- І як тебе свої зустріли? Стріляти не почали.
- Наші не стріляли. Вони як побачили ту голожопу братію, так в усіх сльози на очах. Який там стріляти.
- Сльози? Від жалю?
- Від сміху. Тож дозвольте доповісти,!
- Доповідай.
- Друже полковнику, рядовий Кондратенко з полону прибув. Зі мною полонених сорок чотири штуки і танк Те дев’яносто одна штука з повним боєкомплектом.
- Дякую за службу! Але ж як ти в полон примудрився потрапити?
- Та нема шо розповідати.
- Подобається мені такий початок…