Завдяки своєму природньому скептицизму українець схильний повірити у щось чудернацьке лише помацавши ту чудасію пальцями рук, або коли оте щось не торохне його лантухом по макітрі.
 
Я особисто як мінімум двічі мав щастя спостерігати т.зв. НЛО.
 
Та, позаяк, помацати руками ті дива мені не довелось, а навзаєм оте невідоме мене по голові не торохнуло, то я  такі явища сприймаю досить скептично.
 
Але буває й так, що після якоїсь чудної події нитка долі, котра тягнеться за голкою Провидіння починає вишивати зовсім несподівані візерунки…
***
Якось років із 15 тому життєві карти лягли так, що довелось мені саме  Різдвяного передрання чургенити приміською електричкою до давнього приятеля у Лозову.
 
Опісля нічного відстою електричка добряче промерзла, а обігрів, як водиться не фуричив. Аби геть не задубіти я подався майже пустим потягом шукати тепленької оази, котру і відшукав в останньому, головному вагоні. Втім, і в ньому тепле повітря гнав лише один-єдиний обігрівач. Але й той був окупований якимось чолов’ягою в «алясці» та собачій шапці, котрий напівприлігши на лавочці, маючи під боком рюкзака задоволено сибаритствував, загромадивши ноги у чоботях прямо на кожух калорифера.
 
Я був присів на першу-ліпшу лавку, безнадійно помацавши холодний обігрівач, але дядько махнув мені рукою:
 
- Гайда, сюдої. Тутечки тепліше. На пару грітися буде веселіше.
Я перейшов до купе чолов’яги і незабаром прийняв аналогічну дядьковій напівсидячу конфігурацію із ногами на калорифері та власною дорожньою торбою під боком.
 
Дядька, десь мого однолітка, звали Віктором і трястись нам разом випадало години три майже до самого кінця – йому трохи ближче, до Краснопавлівки.
 
- Нічого, мо’ народ дорогою підсяде, надихає, наметеорізує атмосферу – все тепліше буде -, припустив Віктор.
 
Та двері електрички прорипіли разів зо три, але на зупинках до вагону ніхто не заходив. Тоді він припіднявся і зі словами: «Дурних, як ми немає – усі вдома сидять,святкують. Давай і ми розговіємося» -, витяг із-під лавки кимось залишеного пустого картонного ящика та й, патраючи свого рюкзака, почав виставляти на імпровізований стіл шмат порізаного сала, окраєць хліба, декілька солоних огірків, кусень кров’янки і ще щось із традиційного дорожнього чоловічого «спецпайку».
 
Я не заперечував, та й собі смикнувся до торби вийняти якісь харчі і до них.
 
Але Віктор, вгадавши мій намір, перехопив руку і ставлячи посеред «столу» пляшку, категорично заявив:
 
- Спочатку схарчимо і вип’ємо моє, а потім – дасть Бог – і до твого справа дійде.
 
Випили за знайомство, закусили, помовчали, перекурили…
 
Аж тут мій попутник несподівано запитався:
 
- Ти, в дива віриш?
 
Я спочатку аж поперхнувся, закахикався… Віктор, зрозумівши мій збій по своєму, хутко розлив ще по 50-т. І поки випивали та закусювали я у голові сформулював відповідь приблизно у вже якось згадуваному  контексті із особистого досвіду.
 
Але новий знайомий лише заперечливо помотав головою:
 
- Ні, я не НЛО чи щось подібне маю на увазі.  Я трохи про інше. Буває в житті трапляється щось таке, необов’язково незрозуміле чи потойбічне, а цілком усіма природніми законами пояснюване, але неочікуване,після чого ти дивним чином кардинально змінюєшся – світоглядно, переглядаєш власну філософію життя-буття, змінюєш поведінку, ламаєш власну долю. Тобто, починаєш жити інакше. Ні краще, ні гірше, а просто інакше. З тобою такого не траплялось бува?
 
Я чесно спробував щось таке пригадати, але в пам’яті нічого не виринало…  І я заперечливо похитав головою.
-
А зі мною якось саме на Різдво таке сталося.
 
***
 
Трапилась та пригода з ним на самому старті досить перспективної професійної кар’єри та по всьому успішного свідомого життя-буття. Він тоді для подальшого, досить заможного за совковими мірками обивательського животіння мав майже усе: без п’яти хвилин кандидат наук одного із престижних вишів, маючи  перспективу обійняти досить значну як на його вік посаду, підкріплену набутим ще в строкову армійську службу членством в партії; двокімнатний кооператив – подарунок від батьків, авто із гаражем – спадок від діда-професора та молоду дружину-красуню до цього всього.
 
От невдовзі після свадьби все і трапилось. Подались молодята до батьків дружини Різдво зустрічати. Через ожеледицю поїхали не авто,а електричкою.  Віктор – дитя совкової епохи та номенклатурних тата з мамою спочатку навіть не второпав, що щедрий стіл та щира гостинність сватів пов’язана не лише із їхніми відвідинами, але й зі світлим святом. До нього це дійшло пізніше.
 
А того дня  вони, засидівшись за святковим столом, трохи припізнились на електричку. Вона вже стартово загарчала, коли молодята вибігли із торбами гостинців на платформу. Віктор із молодечею хвацькістю рвонув до хвостового вагону і в останній момент спробував заскочити до тамбуру аби зірвати стоп-кран.  Але послизнувся,впав, стулки дверцят зі зміїним сичанням зійшлися, міцно защемивши його ліву ногу, електричка реактивно набираючи швидкість рушила і потягла Віктора за собою по платформі.
 
Зі слів, Віктора, за той десяток секунд поки тривала пригода перед очима промайнула череда картинок, як реальних, так і уявних.
 
Спочатку він побачив дружину, котра бігла пероном позаду і щось кричала. Потім він уявив, як електричка дотягує його до кінця платформи і він починає колотитися головою по східцям з неї. Потім майнуло майже все його нетривале і, як йому здалося із присмаком якоїсь нікчемності, благополучне життя. За тим він уздрів себе самого років так на 20 старшого, тлустого і задоволеного, що сидів у кріслі перед телевізором репав пельмені і дудлив пиво. Цю картинку змінила ще одна – він же набагато доросліший, але не тлустий, а навпаки – худющий і змарнілий повзе кригою у сніговій заметілі, штовхаючи поперед себе  пару по-зимовому вдягнених чиїхось тілець. Потому знову явилась заплакана, уся у чорному дружина, яка стояла біля могили із його ж фото на надгробку.
 
Тут Віктору знов уявилось як його голова «рахує» східці з платформи і він, невідомо до кого звертаючись, заволав: «Рятуйте!»
 
І доволався…  Противно завищали гальма, електричка пару-трійку кроків не дотягнувши Віктора до зловісних східців зупинилась, його до того трохи припідняте (певне, за рахунок стартової швидкості) тіло, як йому здалося, лагідно вклалося на платформу, стулки дверей, звільняючи ногу із пастки, розійшлися. Надбігла зарюмсана дружина, із вагону вискочила якась перелякана тітонька. Жінки допомогли Віктору піднятися, вони зайшли до вагону, електричка знов рушила  і під істеричне схлипування дружини, яка рюмсала до самого Харкова, тітонька усю дорогу кілька разів переповіла, як випадково вгледівши  у вікно халепу, метнулась до тамбуру і смикнула стоп-кран.
 
Вже трохи згодом, згадуючи цю історію, Віктор виявив певні дивини, котрі на перший погляд здавались усього лише щасливим збігом обставин.
 
Якось так усе співпало, що його рятівниця сіла саме в останній, не найліпший у деяких пасажирських вигодах, вагон; розташувалась обличчям, як то воліє багато-хто, не за рухом потягу, а навпаки та ще й біля вікна з «потрібного» боку вагону; з її розповіді, усю дорогу читала, і лише на тій клятій зупинці на мить роззирнулася – куди доїхала – от і помітила якийсь негаразд; до того ж вона ніколи раніш не користалась стоп-краном і навіть не відала де той знаходиться – до тамбуру леменулась суто інтуїтивно.
 
Спочатку такий збіг обставин лише трохи подивував Віктора, але потім зіставивши усі ці збіги із баченими картинками, Віктор дійшов трохи іншого висновку.
 
Йому здалось, а згодом здогадка трансформувалась в усталене переконання, що і бачені ним картинки, і чудовий порятунок речі пов’язані. Хтось, всесильний, начебто спочатку запроторив його на межу смерті, потім запропонував на вибір смерть чи життя і він, вибравши останнє, тепер мусив визначитися вже самостійно яке саме:  давно ним же заплановане,спокійне, заможне благополучно-обивательське чи якесь інше, незнайоме, нелегке і по-всьому ризикове.
 
***
Віктор обрав інше…
 
Для початку він… розлучився.
 
Пояснив. Мовляв, одружувався задля виття зразкової комірчини суспільства та усталеного, передбачуваного і спокійного життя-буття. Тягти ж за собою кудись у невідоме людину, котра туди зовсім не збиралась і ламати через це власну долю не планувала він не вважав можливим.
 
До того ж як зізналась згодом дружина, усі оті її істеричні рюмсання були пов’язані не стільки із самою можливою його загибеллю, скільки із перспективою стати молодою удовою та вірогідною втратою як певного суспільного статусу так і деяких побутових вигод – кооперативної квартири, авто, гаражу, тощо, що дісталось її чоловіку ще навіть не до одруження, а й навіть до їхнього знайомства.
 
Втім, із попереднім життям Віктор поривав радикально: він покинув аспірантуру і, відвідавши військкомат,  під впливом тогочасних псевдо патріотично-романтичних віянь, подав рапорт до служби в Афгані. З огляду на його, як армійсько-строкову, так і військово-кафедральну  спеціальності  до війська Віктора взяли радо, і через декілька місяців перепідготовки він невдовзі потрапив до Кабулу служити бортмеханіком санітарного МІ-8.
 
Морально-сенсове  - порятунок людей – служба його цілком задовольняла. Але бачені на «картинці» його вірогідного майбуття крига і заметілі були десь ген-ген високо в горах, а тутечки в долині Шамалі лише спека вдень та така-сяка прохолода вночі. Та й сумніви точили сумління – а чи його це війна?
 
Після Афгану Віктор, згадавши своє студентське таке-сяке захоплення альпінізмом подався на Домбай, де і влаштувався гірнорятувальником на  льодовик Алібек.
 
І хоча зовнішній антураж із кригою та заметіллю  і рятуванням людей (частенько дурнуватих або ж похмільних) бувало і співпадав з давньою картинкою, але дітлахів серед них якось не спостерігалось.
 
Згодом Віктор повернувся до Харкова і на момент нашого знайомства працював в оперативно-рятувальній службі (ОРС – на той час окрема громадська організація). І ось тут у нього уявні і реальні пазли співпали. Якось у лютневу завірюху йому таки довелось знімати з криги двох хлопчаків, які аби скоротити дорогу зі школи вирішили перебігти Лопань чи не в найширшому її місці злиття із р. Харків. Але майже на середині побачили здоровезну ополонку і репетуючи отамечки заклякли.
 
На виклик дісталися швидко – майже поруч було.  Але крига опісля нещодавньої відлиги була слабкою та до того ж швидко сутеніло. Вигадувати щось на кшталт пророблення каналу для надувного човна часу не було і тоді Віктор поскидавши з себе усе зайве, обв’язавшись страхувальною  мотузкою та прихопивши пару картонок, повзком подався до неборак. А звідтам вже, поклавши їх на картонки, доставив до берега, штовхаючи «вантаж» поперед собою.
 
Начебто все склалось, але Віктора почала муляти думка, а чи вірно він усе зрозумів, і чи на цьому його місія виконана. А задля якоїсь підказки почав кожного Різдва їздити до злощасної платформи, аби в очікуванні зворотної електрички, походити нею, придивляючись та прислуховуючись, чи не подасть йому хтось відповідного знаку…
 
- Та втім, я і без підказок відаю, що мені далі робити – рятувати людей та допомагати їм -, мовив Віктор на прощання, виходячи в Краснопавлівці.
 
***
 
Несподівано ж ця історія пригадалась, коли в якомусь нещодавньому сюжеті про вивезення харківськими волонтерами із так званої зони АТО декількох родин із дітьми не промайнуло знайоме обличчя.  
 
Я якийсь час витратив на пошуки того сюжету – чи не помилився бува. Але потім заспокоївся, бо де ж Віктору власне і бути, як не серед людей, котрі задля допомоги іншим та порятунку країни часто-густо ламають власні долі, відривають себе від попереднього рутинного життя…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка
 

 
УП