Оцінюючи Майдан 2013-14 рр. багато-хто із аналітиків  й пересічних громадян апріорі вважають ці події революцією, означаючи її за аналогією із помаранчевою революцією ДУХУ як революцію ГІДНОСТІ.
 
І,певне, що так воно і є, - якщо розглядати революцію як одномоментний процес , що не несе, або не набуває системно-змінного характеру. В такому разі революція ( revolution – лат.) цілком відповідає одному із своїх безпосередніх означень – переворот або ж заколот.
 
Але революція, яка не продукує кардинальних суспільно-політичних, економічних, соціальних, ідеологічних, державно-розбудовчих, кадрових, адміністративних, геополітично-напрямних, et cetera системних перетворень не зовсім і революція. Як мінімум – це бунт, максимум – недовершена революція.
 
А ось одне із сучасних означень революції — фундаментальна системно-структурна зміна існуючої  соціальної-політичної, економічної системи, що призводить до незворотних, радикальних, глибинних, якісних змін, стрибку у розвитку суспільства пов’язаних із відвертим розривом із попереднім станом.
 
Наскільки революцію ГІДНОСТІ відповідає цьому визначенню покаже час, але потрібно повсякчас мати на увазі гіркий досвід помаранчевого непорозуміння, яке так і не стало справжнім перетворенням. Так що ж то було за НЛО?..
 
А чи задавався хто-небудь питанням: «Не надміру бува за останні чверть сторіччя в Україні трапилось різноманітних революцій та майданів»?, що в сучасному уявленні пересічних українців є явищами майже тотожними.
 
Для початку згадаймо чисельні масові заворушення1989-91 рр., головними кульмінаціями котрих стали: прийняття ВР Декларації про державний суверенітет, студентська "революція на граніті", проголошення як наслідок провалу ГКЧП незалежності, котра була переконливо підтверджена на загальноукраїнському референдумі.
 
Дехто вважає ті події  антикомуністичною національно-визвольною , дехто – антитоталітарною ліберально-демократичною революціями,   а дехто – просто антирадянсько-ліберальним заколотом.
 
«Україна без Кучми» 2000-01 рр. – масові заворушення спричинені  звірячим вбивством Георгія Гонгадзе, що завершились масовими репресіями та кримінальними переслідуваннями включно із запроторенням за грати їх найактивніших учасників (перша нетривала посадка тієї ж Тимошенко), дехто схильний трактувати як невдалу революційну спробу повалення постсовкового олігархічного режиму Кучми.
 
Втім, вже на парламентських виборах 2002 р. певного успіху досягли майбутні помаранчеві із НУ імені Ющенка, котрі перемогли за партійними списками і вкупі із біло-сердешними бютівцями та опозиційними до влади соціалістами завели до ВР понад 160 депутатів.
 
Однак, цей скромний успіх був дуже швидко зневільований масованими корупційно-політичними оборудками, котрі рівно через 10 років набули означення – тушкування.
 
Ну, а про будь-які системно-змінні перетворення тоді і мови не велось.
 
Чисельні масові майданні гуляння 2004-05 рр.,  що поспішили гордо наректи помаранчевою революцією, попри їх антиолігархічний, антикорупційний, антибюрократичний, антиавторитарний та проти постсовково-владний характер, повністю відповідаючи ленінській тезі про неспроможність «верхів» та небажання жити по-старому «низів», попри гучні заяви та обіцянки лідерів заворушень кардинальних перетворень в країні та суспільств, - власне, і революцією не були.
 
І хоча Ющенка таки було обрано на «гетьманство», владні кабінети заполонили «любі друзі», а леді в очіпку встигла двічі покерувати урядом, жодного  натяку на якісь системні перетворення так і не трапилось.
 
Зате олігархат як був так і залишився по суті при владі і навіть зміцнив свої позиції, рівень корупції стрімко зріс прямо зі старту діяльності помаранчевої владної команди, (наприклад, за твердженням одного знайомого прокурора ставки хабарів в «оці государевому» вже з перших місяців 2005 р. зросли у двічі-тричі), переважна більшість бандитів попри гучні обіцянки так і не переселились до буцегарень, бюрократичний апарат частково перефарбувавшись у зручні політичні кольори, а частково будучи змінений за жорстким квотним принципом на жовтогарячих, біло-сердешних та рожево-гвоздичних  продовжив свої крючкотворні звитяги у старій постсовковій системі влади.
 
Режим Ющенко звичайно не був авторитарним, він навіть не був слабким, він був ніяким, що кінцеве багато в чому сприяло поверненню до влади біло-блакитної команди на чолі із Лідєром з диктаторськими замашками.
 
До речі, за чиїмось влучним висловом, помаранчевий майдан був нічим іншим як заколотом мільйонерів проти мільярдерів, в результаті котрого багато-хто з перших поповнив шереги олігархів-небожителів.
 
Що ж стосується тієї частки звичайного приземленого народонаселення, котра підтримувала або ж симпатизувала помаранчевому майдану, та так званого «низового» майдану, то їх відвідало почуття глибокого розчарування та жорстка образа «прокинутих» у лохотроні,організаторами і учасниками котрого воно, власне, самі і були.
 
Але, на щастя, політично-активний та небайдужий люд не впав у безвихідь і розпач. Натомість, за період поміж помаранчевим та Євромайданома  трапилось декілька протестно-бунтівних акцій (податковий Майдан 2010 р., мовний Майдан 2012 р., Врадіївський бунт 2013р.),які завершились певними локальними успіхами, а в середовищі протестантів почало формуватися переконання,що:
 
по-перше – кожен зайвий рік, місяць, день вже навіть не животіння, а агонії існуючої постсовкової системи влади із її вкрай корумпованим кадровим наповненням несе смертельну загрозу національній безпеці, суверенітету та й взагалі самому існуванню України;
 
по-друге, ще одному потужному Майдану бути;
 
по-третє, усвідомлення того, що цього разу Майдан не буде а ні мирним, а ні безкровним попри певні прояви слабкості влади;
 
по-четверте, готовність «майданити»  не просто до перезавантаження влади, а до часу конкретних кроків щодо зламу старої зашкарублої системи влади та впровадження радикальних суспільно-політичних, економічних, соціальних  системо-змінних перетворень із усіма супутніми революційними процесами: тотальною, а не частковою, як це відбувається нині, люстрацією усіх владоможців за ознаками їх антидержавної чи антиукраїнської діяльності, корумпованості, професійності, належності до олігархічних кіл та співпраці із іноземними спецслужбами  безвідносно від партійно-політичної належності та виборного статусу обіймаємих посад;  прийняття нового виборчого законодавства, яке б передбачало можливість відкликання того чи іншого «народного улюбленця» у спосіб не складніший за його обрання та проведення виборів за ним; прийняття нової Конституції (а не повернення до однієї із модифікацій старої), в якій би були забезпечені громадянські права і свободи включно із правом на повстання та володіння зброєю, тощо…
 
Але не сталося, як гадалося. Трапилась війна. Уся пасіонарна енергія суспільства  була спрямована не на внутрішню перебудову країни, а на її захист. А самі пасіонарії подалися хто на фронт, а хто у волонтери. Сам же Майдан  реактивно маргіналізувався ставши ознакою недовершеності революційного процесу.
 
Тим не менш, слід констатувати – усі вищеописані та не згадані протестні заворушення є нічим іншим як етапами триєдиного недовершеного системно-змінного революційного процесу -  антиімперської чи  антиросійської національно-визвольної, антитоталітарної чи антикомуністичної ліберально-демократичної та антиолігархічної і антипостсовкової соціальної революції оксамитового штибу.
 
Про тотожність українського революційного процесу  та оксамитових революцій кінця 80-х - початку 90-х рр.. м. ст. автор писав ще декілька років тому. Нажаль з певного моменту розвиток подій пішов не більш-менш мирним шляхом Чехії чи Польщі, а за румунським (в сенсі жорсткості та кровопролиття) та словацьким часів прем’єра Мечияра (в плані спроб встановлення авторитарного режиму) шляхом.
 
Тим не менш, як і оксамитові українська революція допоки розвиналась згідно ендогенної концепції американських  дослідників О’Доннелла і Шміттера.(більш детально див. за вказаними вище посиланнями).
 
Згідно цієї концепції, в процесі формування демократії будь-яка країна обов’язково проходить через три якісно різні фази – лібералізації старого режиму, безпосередньої демократизації і фазу консолідації демократії.
 
Так от, якщо практично всі країни оксамитових революцій перебувають нині в останній із вищезгаданих фаз (нормального функціонування демократії сформованого громадянського суспільства та ринкової економіки), то Україна в суспільно-політичному сенсі застрягла десь поміж першою (лібералізація та злам старої системи влади) та другою фазами (прийняття та імплементація у життя системно-змінних перетворень), а в економічному – заледве перейшла в другу, позаяк наш революційний процес носить недовершений характер.
 
Розраховувати на те, що його довершить існуюча нині влада, попри прихід значної кількості нових політиків, громадських та державних діячів до парламенту та у виконавчі структури влади не варто. Бажані системні зміни та їх імплементація можуть статися лише при постійному тиску на владу громадянського суспільства.
 
А якщо цього не трапиться у найближчі півроку-рік, то Україну очікують не зовсім райдужні перспективи. Або інспірований на тлі російської агресії росіянами ж і нашою п`ятою колоною потужний соціальний вибух люмпенського штибу, або ж таке саме соціальне потрясіння після повалення путінського режиму в результаті російського бєзпрєдєльного бунту, який обов’язково перекинеться на грунт української недовершеної революції.
 
А саме існування України буде залежати від того наскільки невідворотніми стануть системно-змінні процеси і від розвитку та становлення громадянського суспільства.
 
ТОБТО, ВІД НАС ІЗ ВАМИ…
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка
 
УП