для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Сорок картоплин


Сорок картоплин
   Поспілкувався вчора зі своїми давніми знайомими. Ніби то нормальні адекватні люди. А поговорив, і якийсь осад на душі залишився. Ну те, що проживаючи в Києві, вони спілкуються російською мовою, це пів біди. Гірше те, що вони просто впевнені, що Україна, як держава, створена за наказом Сталіна, і до цього її просто не існувало. Це була майже одна ії російських губерній.
   От один знайомий розповідає, що його теща, яка народилась в Каневі і прожила там до двадцяти років, а потім вийшла заміж за жителя Донбасу (проживає в містечку Свердлові, чи Свердловську, точно не зрозумів), теж рахує, що України, як такої, не було. Що без Росії нам не прожити. В неї хоч і нема з червня місяця ні копійки грошей, бо пенсії не отримує, а на господарстві залишилось сорок картоплин і дві засохлих буханки хліба, вона надіється на допомогу Росії і панічно боїться бандер. Їхати в Київ нізащо не хоче. Українкою себе не вважає. Ось так. Буде виживати на сорока картоплинах і чекати ананасів і рябчиків від старшого брата. Решта знайомих теж прихильники дружби зі "старшим братом" бо без нього ми ніхто.
   Тож, наслухавшись цих теревенів, і написався ось такий вірш. Нехай Павлотекс вибачає, не впорався з емоціями.
 

Може з’їхав я з глузду, а чи постарів,
Але хочу я все ж зрозуміти,
Наших предків, батьків і дідів,
І, нарешті, чиї ми всі діти?
 
Я питаю народ, я запитую в себе,
Я запитую всіх в цьому світі,
Я питаю в Землі, я запитую в неба,
В малюка я питаю, і в того що в віці.
 
Я шукаю в книжках і казках,
Я шукаю в історії кожній стежині,
Я шукаю в сьогодні, шукаю в віках,
Я шукаю у кожній людині.
 
Я питаю у мудрих людей,
Я шукаю у кожній билинці,
Де той рік, де той місяць і день,
Де забули всі ми, що ми є українці.
 
Ми забули, про душу свою,
Яка щедрістю повна й красою,
Ми забули Вкраїну – вітчизну свою,
І чомусь не народом ми є, а юрбою.
 
Ми забули, що хміль наш в піснях,
А не в ріках вина, чи горілки,
І що щедрість у наших серцях,
А не в крихтах з чужої тарілки.
 
Ми забули, що мова в нас є,
І що мова таки українська,
Ми забули могутнє коріння своє,
І що нація ми, а не «окрайна» російська.
 
Я скажу вам усім, - говори!
І не треба нікому мовчати,
І відколи, чому і з якої пори,
Почали ми себе у собі зневажати?
 
Я питаю у себе, я питаю у вас,
Як прийшли до буття до такого?
Що гіркий, медом став для нас час,
Й щоб збагнуть це, нема у нас змоги.
 
І навіщо нам «старші братки»,
Для яких ми згинаємо спину.
То невже ми раби й слизняки,
Що би так не любить Україну.
 
І чому, я ніяк не збагну,
Ми соромимось рідної мови,
І чому страшне слово війну,
Називаєм АТО, дивним словом.
 
Ніби я і не зовсім тупий,
Та збагнути нема в мене сили,
Чом керманич чужий і сліпий,
Манівцем нас веде до могили.
 
І невже в нас нема вожаків,
На просторах Вкраїни широких,
Що чужих ми приймаєм богів,
Мудреців, пастухів і пророків.
 
То хто ж скаже мені, хто ми є,
Територія ми, чи держава,
І «моголам», чи нам, ясне сонце встає,
Забуття нас чекає, чи слава.
 
Що залишимо ми? Вічний рай чи руїну,
Світлий спадок, чи купу сміття?
Чи збудуємо славну, міцну Україну?
Чи навіки відправим її в забуття?
 
Українці мої, рідні сестри й брати,
Я так хочу щоб ви всі проснулись,
Що би бачили ясно, куди нам іти,
Що би пращурів слава вернулась.
 
Можна бути рабом і хахлом,
Не погасить це зорі на небі,
Й дальші рашці все бити чолом,
Тільки нам це, погодьтесь, не треба.
 
Вірю, вернемо славу дідів,
Встанем ми, і вдихнем повні груди,
І згадаємо рідних пророків й богів,
Й навікИ проженемо Іудів.
© TVOREC [14.12.2014] | Переглядів: 4891

2 3 4 5
 Рейтинг: 43.3/43

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook