Здоров’я доброго, працююча країно!
 
Все! Вихідні минули, відпочинок закінчився і тепер арбайтен, який завжди убер алєс. В понеділок зраночку, робимо огляд подій тижня минулого. З вами публіцист і письменник Дмитро Калинчук. Все як завжди, ніяких заказух, тільки що бачимо – те співаємо.
 
Перша новина – найгірша. 29 листопада у Слов’янську був найдений убитим журналіст, автор книжки «Хроніка донецького бандитизму», редактор газети «Кримінал-Донецьк» Олександр Кучинський. Нагадаю, саме плагіатом твору Кучинського, називали нашумілу книжку скандального підприємця Бориса Пінчука «Донецька мафія». Робота журналіста в українських реаліях продовжує лишатися вельми небезпечною, а єдиною причиною смерті донецького журналіста наразі називають заволодіння майном. Хоча очевидно, фахівець з донецького криміналу міг би розповісти багато цікавого про наявні події в регіоні.
 
Спи спокійно колего, ти зробив все що міг.
 
Найважливіші події минулого тижня – ті про які я взагалі не планував говорити, але доводиться. Одна – погроми у американському Фергюсоні. Сотні документів кримінальної справи, десятки опитаних свідків, суд, який встановив що поліцейський убив чорношкірого вайла, коли те прожогом неслося на поліцейського, явно не задля сказати «доброго дня», колегія з 12 присяжних (з них 3 афроамериканців) яка виправдовує поліцейського – скільки все це важить, коли маси гопоти кидають клич «наших б’ють» та «завдамо їм перцю, аби знали як нас чіпати!»? Інфантильні ліберали які й близько не наближалися до погромів, звично здійняли галас про расизм у США – хіба хтось чекав чогось іншого? Для Західного світу це вже майже норма – лише кілька років тому, після убивства поліцейськими чорношкірого грабіжника Марка Даггана, натовпи обурених гопників рознесли Лондон, і що грім грянув? Зауважу, називаючи обох небіжчиків чорношкірими, я лише констатую належність їх до певної групи людей, я чудово знаю, що на околицях мого рідного Запоріжжя, абсолютно блідолиці українські гопники наразі від захвату ревуть, переглядаючи відеокадри з Фергюсону. Це ж треба?! От мужики!!! До речі захоплення темношкірими гопниками з Фергюсону, не заважає їхнім запорізьким колегам гамселити на вулицях таких самих темношкірих студентів. Вони і Фергюсон би залюбки нам влаштували, якби не інші гопники, які після армії вдягнули форму МВС і в разі «фергюсону» з українськими гопниками розберуться так, що де там американцям.
 
Я б хотів, аби наша ліберальна проєвропейська інтелігенція пам’ятала, якщо не дай боже, наша рідна гопота почне собі дозволяти те саме що американська, а наші менти поводитимуться з ними як у США (лунають ж бо такі заклики), вони-солодкі зі своїми освітами та інтелектами вулицями Кривого Рога, Запоріжжя, Миколаєва, а зрештою – Києва (привіт Троєщині з Борщагівкою) та Львова (не сумуй, Левандівко) десяти метрів спокійно пройти не зможуть. Я таке бачив у дитинстві. Соррі, але рівень ментів рідко відрізняється від рівня гопоти і ще жодну гопоту не змогли виправити благаннями.
 
Логіка там к у відомом анекдоті коли п’яна миша ремствувала: «Ех, сумно! Накачу-но ще 150 і піду котові рило милити!»
 
Проте реакція європейських політиків стала несподванкою. На цьому тижні прем’єр Британії Девід Кемерон завив, в разі якщо керівництво ЄС не дозволить Туманному Альбіону змінити законодавство з метою обмеження доступу мігрантів до державної системи соцдопомог, Британія вийде з ЄС. Те що саме мігранти були основними рушіями лондонських погромів – секрет Полішинеля. Логіка британців зрозуміла – вони хочуть примусити цю масу працювати, а не жерти блага які покоління британців будували взагалі-то для себе. Тож якщо європейська толерантність проти – тим гірше для толерантності. Обмежувати мігрантів вкотре заходилася й громадськість Швейцарії – у неділю в країн пройшов референдум який мав на меті встановити ще більш жорстку квоту на приїзд мігрантів до країни. Квоту не посилили, але мессидж швейцарців очевидний: «Шановний третій світ, ми пройшли важкий і кривавий шлях перш ніж збудували у себе суспільство яке вам так подобається! Ми бажаємо вам збудувати таке саме суспільство у Ваших країнах, а не прагнути за всяку ціну сісти нам на шию».
 
Британія та Швейцарія – відомі європейські вільнодумці, якщо вони заговорили в такому тоні, висновок очевидний – дістали. А коли нащадки банкірів об’єднуються з нащадками піратів – це сила.
 
Друга подія, яку я майже обійшов увагою – початок роботи нової Верховної Ради. Ілюзій щодо будь-яких Рад в наших суспільних умовах, я давно не маю, тож допоки ВР не виділила зі своїх лав для армії комісарів з необмеженими повноваженнями (на кшталт Фуше, чи Сен-Жюста), або не створила Комітет громадського порятунку з повноваженнями суду, або ще якийсь дотепний проект з арсеналу Великої Французької революції – не варто і озиратися. Але подія таки сталася – на посаду заступника міністра внутрішніх справ України висунуто Еку Згуладзе. Ви уявляєте ситуацію, коли до вашого хворого і за висновком багатьох лікарів уже безнадійного батька, раптом приводять реального лікаря Хауса? Колишня зам легендарного грузинського міністра МВС, а нині політв’язня Вано Мірабішвілі, була одним з творців найкращої і наразі єдиної успішної кампанії по боротьбі з корупцією і санації правоохоронних органів. Точніше так, замість органів, які існували, аби збирати данину і аби люди не забували що такі існують, були створені органи які можна справді назвати правоохоронними.
 
Це – справді сильний хід нашого керівництва. Важко припустити, що соратниця міністра який убив в Грузії корупцію і вільготну обстановку для російських спецслужб, а після уходу його шефа, обрав еміграції стати політв’язнем, важко припустити, що в Україні така людина пуститься у всі тяжкі. Її діяльність так само як і її можлива відставка ду-у-у-уже багато скаже нам про реальну (а не донесену пристрасною пресою) ситуацію в нашому МВС. Після цього призначення починаєш вірити у правоту слів екс-президента Грузії Міхо Саакашвілі, про те що високу посаду в нашому уряді мав зайняти також грузинський реформатор Каха Бендукідзе, земля йому пером.
 
Очевидно й інше, пані Згуладзе ще не уявляє скільки лайна їй доведеться з’їсти від наших ду-у-у-уже правдивих і дуже демократичних ЗМІ, з подачі політиків, які із задоволенням бачили б на її посаді своїх висуванців. Потоки почалися, українська преса уже б’ється в істериці з приводу питання «чи етично призначати на міністерську посаду не громадянина України»? На це відповім так – 23 роки у нас на посадах самі українці – повна фігня виходить. А міністрам-варягам сказати можна одне: або пан – або пропав, вибачте шановні успішні реформатори, це – Україна.
 
Хто до нас з м’ячем приходить – той по шайбі і здобуває.
 
«Замість того, щоб бути міцнішою і сильнішою, Європа створює враження втомленої і постарілої, вона все менш і менш видається захисником у світі, який часто дивиться на неї з байдужістю, недовірою, і навіть часом з підозрою… великі ідеї, які колись надихали Європу, здаються такими, що втратили колишню силу, поступаючись місцем бюрократичним формальностям європейських установ» - це не я говорю, це слова папи Римського Франциска сказані ним 25 листопада у Європарламенті. З такими авторитетами не засперечаєшся, але як я згадував вище, Європа явно помалу усвідомлює що трохи загралася у демократію і толерантність. Франція, яку ще нещодавно називали ледь не лобістом Росії в ЄС продовжує відмовлятися видати РФ корабель класу «Містраль». Цього тижня у Держдумі РФ заговорили про можливість заборони експорту французьких вин. Дивно, що цього не було зроблено раніше, непатріотично якось для російського бомонду лаючи презренний Захід, водночас ласувати європейськими винами – на власні напої час переходити. І почати варто з Нового року.
 
Переконаний, від кадрів як Путін жахне бурячної бражки, гикне, відригне та занюхає онучею, його рейтинг злетить вище кремлівських веж.
 
Проте офіційний Париж отримав гарну можливість дивовижно потролити Москву. Французи заявили про факт крадіжки з «Містралю» зразків високотехнологічного обладнання. Росіян як підозрюваних вони звісно, не називають, але на переговорах це аж ніяк не заважає французам заявити росіянам, що 0,02% «Містраля» уже у них.
 
Початок тижню на просторах колишнього совка визначився низкою торгівельних війн. 24 листопада за підсумками зустрічі з литовським президентом Далею Грібаускайте, президент Порошенко заявив, що Литва готова постачати в Україну зброю і приймати на лікування більше українських військових поранених в Зоні АТО. Реакція Москви не забарилася – вже наступного дня литовські транспортні компанії поскаржилися на проблеми перетину кордону Росії, Білорусі та російського анклаву – Калінінградської області. Не в лоб, а в очі – Литва значною мірою країна транзитна, значна частина її прибутків це перевезення товарів з Європи у Росію і навпаки, в тому числі – російського металобрухту в литовський порт Клайпеда. Сукупний доход від вантажних перевезень – 1 млрд. євро на рік (при 1,3 млрд. від експорту харчів до Росії, який також під загрозою). Очевидно, Москва буде ініціювати незадоволення литовських громадян політикою влади. «Президента Литвы Далю Грибаускайте может ждать печальное будущее бывшего грузинского лидера Михаила Саакашвили в связи с ее высказываниями в адрес России», - вже заявив спікер Держдуми РФ Сєргєй Наришкін.
 
А от з іншим фігурантом торгівельних війн – Білоруссю, так не пожартуєш. 24 листопада російська влада закликала Мінськ обмежити поставки іноземної продукції через санкції впроваджені Росією проти країн Заходу. Спарва в тому що скориставшись санкціями, Білорусь стала частину європейських товарів гнати у Росію, або як свої, або як призначені для Казахстану, але розвантажували їх в РФ. 26 листопада Россєльхознадзор впровадив заборону на майже весь імпорт білоруського м'яса та молока. Реакція також не забарилася, але тепер вже – білоруська. Президент Лукашенко натякнув що друзів у нього і без Росії багато і що в разі невідміни Росією заборони на білоруські харчі він буде змушений «відповісти». А відповісти бацька може. Ще й як може!
 
Росія, декламує своє вставання з колін та повернення геополітичного впливу в світі – то Обамі вона козячу морду зробить, то ЄС нашорошить. Але існують в світі дві країни (не враховуючи одного регіону всередині РФ – Чечні Кадирова) з якими Кремль нічогісінько не може зробити, це Таджикистан і Білорусь. У Таджикистан тамтешня російська меншість криком кричить про те що одиноких пенсіонерів-росіян відверто убивають аби заволодіти квартирами, росіяни витіснені з бюджетних установ, з освіти, з армії та силових відомств – і ні гу-гу. Ніякого фашизму у Таджикистані Кремль досі не знайшов – навпаки, щойно відвалив Таджикистану бабла аби той забезпечив Росію продовольством замість презренної «гейропи».  У Білорусії відверто заарештовують російських бізнесменів високого рангу (директор «Уралкалію» Владислав Баумгертнер) – і «зелені чоловічки» під Оршею не з’являються.
 
Мені це дуже нагадує анекдот про Брежнєва, коли той вирішив помінятися місцями зі своїм водієм і зразу ж уклепався у якусь автівку. Водій тої автівки вибігає, бачить за кермом Брежнєва, стрибає у свою машину і драла. Дружина потім того вод питає, а хто мовляв у тебе врізався? «Не знаю, - каже. – Але водієм у нього сам Брежнєв!»
 
В друзі Росії також явно набивається Туреччина. Президент Путін похвалив Анкару за те, що вона не приєдналася до антиросійських європейських санкцій і пообіцяв надати туркам російські ринки збуту. Після такого розлого огляду війн різних держав за ринки збуту, хотілося б поремствувати над неуцтвом наших крикунів калібру: «Припинити поставки продовольства у Крим». Шкода, існують у нас дурні, які не розуміють – в день коли Україна сама звільнить кримський ринок від дешевих власних харчів, Туреччина від радості лежатиме п’яна вдрабодан, незважаючи на Коран. І заходитимуть турецькі кораблі в кримські порти – що аж море бурлитиме.
 
Проте несподівано учасником серії економних війн з Росією виявилася і наша держава. Виявилося що в Україні існує суд, здатний показувати «Кузьку мать» самій Москві. Рівненський апеляційний господарчий суд визнав власністю України ділянки нафтопроводів "Самара-Західний напрямок" і "Грозний-Армавір-Трудова", що проходять по Україні, загальною довжиною 1433 км. Раніше власником нафтопроводу був "ПрикарпатЗахідтранс" (дочірнє підприємство російської компанії "Транснафтопродукт"). Москва уже погрожує міжнародним арбітражем, але сам факт надихає – це ледь не перший подібний вирок українського суду щодо майна потужної російської компанії.
 
Кажуть з мови індіанців-сіу (в США серед них чимало досвідчених успішних адвокатів) слово «суд» дослівно перекладається як «томагавк блідолицього».
 
Але все це дрібниці, порівняно з головною російською новиною цього тижня – Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) вирішила не скорочувати квоти на видобуток «чорного золота». Ринок зразу ж відреагував падінням вартості і нафти і рубля. Російська влада вже заявила, що буде змушена різати розхідну частину бюджету, у першу чергу – витрачати резерви. Мінфін РФ заговорив про вливання коштів у Банк ВТБ (другий за розмірами активів після Сбєрбанку) – злидні загризли. Вірогідність рецесії економіки РФ експерти оцінюють в 75% (на кінець 2013 р. 72% російського експорту становили нафта і газ). У центрі Москви помічені черги в ювелірні магазини – росіяни масово скуповують срібні та золоті вироби (я таке пригадую під час масового виїзду євреїв наприкінці 80-х). За опитуванням «Левада-Центру» 80% росіян відмітили зростання цін, падіння рівню життя, погіршання економки країни і причинами називають ціни на нафту і західні санкції.
 
Зате в Лугандонії цього тижню було не сумно. 25 листопада у Луганську бойовики захопили головне відділення Ощадбанку. В принципі, брати там було вже нічого, Україна припинила переведення коштів на непідконтрольні собі території, але тепер очевидно, наскільки цей крок був правильний і на що могли бути витрачені кошти перелічені нашою державою. На територіях контрольованих москалям… вибачте, терористами ДиРи зарплатні почали платити харчами, мені довелося таку процедуру застати на заводі – найбільш у виграші лишилися ті хто відмовився брати харчі і дочекався появи грошей, заводські і ринкові ціни на харчі, дивним чином не збігалися. В той самий час журналісти встановили, що російські маріонетки на Донбасі давно обклали податками місцевий бізнес, і навіть той, який так і не обклала Україна – копанки. Впроваджені акцизи на алкоголь. Попри грізні заяви ватага терористів Льошки Мозгового, який обіцяв сікти батогами жінок зловлених в барах, на окупованих теренах квітне проституція – питання у правильно обраній «криші». За підрахунками журналістів якщо податки москаля… вибачте, терористам сплатить хоча б 1 млн осіб (а лишилося там біля 4,5 млн), за місяць вони матимуть 300-400 млн грн. Але на пенсії-соцвиплати грошей у них нема. Бажання – також, є справи більш нагальні.
 
26 листопада один з ватагів промосковських кАзачків Пашка Дрьомов звинуватив голову вся ДНР Ігорьошу Плотницького у крадіжці у народу вугілля і продажу його по викидній ціні клятим бандерівцям. 28 листопада терористи ЛНР в місті Антрацит напали на кремлівських кАзачків. У перестрілці загинуло 12 терористів.  29 листопада стало відомо, що в Красному Лучі стався бій між московськими кАзачками і російським спецназом.
 
Хлопці не сумували. «Я вас любив – дерева гнулись».
 
Тим часом у Криму мешканці відчули нестачу електрики – Україна зупинила роботу трьох з чотирьох ліній електропередач. Як же відреагував на це головний кримський колабораціоніст Сєрьожка Аксьонов? Він заявив, що на території півострову запрацює виробництво автомобілів «ГАЗ». На території транспортне сполучення з якою зникає за першого ж свіжого вітерцю над Керченською протокою, де трабли з водою, а тепер ще й з електрикою. Який ідіот у це повірить?
 
Але – піпл хаває, лох чепеніє. Приказку «паймал лоша – души нє спєша», Сєрьога Аксьонов за бойової бандитської молодості затямив гарно.
 
А що у нас? У нас Держстат підвів неутішні результати – підприємства України закінчують рік із сукупним збитком у 168 млрд грн., проти 24 млрд грн. прибутку у році минулому. Не дивно. Війна, перелам економічних зв’язків, зміна логістики, втрата ринків, торгівельні санкції РФ, вирив з економного процесу в армію найкращих (тобто, таких які не могли сидіти осторонь, коли на їхню країну напали) працівників – все це дається навзнаки. А у держави нині стаття розходів роздута так, що хай Бог Святий помилує і врятує, війна ніколи не була задоволенням дешевим.
 
Але незважаючи на все це – ми якось існуємо, працюємо, тримаємо ринки, заробляємо на зарплатні працівникам і собі самим, забезпечуємо армію і навіть твердо тримаємо зайняті рубежі. Отже – не все ще втрачено, були у нашій історії часи і значно гірші.
 
А коли так, і нашим ворогам, і нашим друзям процитуємо старий український анекдот. Скажемо всім їм:
 
Нехай щастить.