Був привітний погожий ранок. Але морозний вітерець дмухав по капронах. На роботу їхати не хотілось. Ті самі обличчя кожного ранку. Навіть кава  душу не зігріває. А, думаю, була-не-була, зайду в супермаркет. Взяла тістечок, кави подвійноі і сіла за столик. Відкрила інтернет на телефоні. Цензор переконував, що народ гаряче одобрює мирний план Президента.  "Всього" 3 вбитих і 8 поранених. А якби ще й військовий стан? Кошмар!  Могли б і військові ДНР-ЛНР загинути. А це ж також українці. А кількість би до 10 зросла. А так по мінімуму. От...
   І тут я побачила їх... Приблизно мого віку. Він 35-40 років, з двома пляшками горілки в руках. Розщібнута куртка, непрана сорочка, джинси, дорогі кросовки. Тобто робота є, але догляду бракує.
   Вона 32-37 на вигляд. Потерта курточка, зходжені шлапаки ( туфлями тяжко то назвати), дурацька шапочка. В корзині пів капусти, пару картоплин і пів булки хліба. Чістєнько, но бєднєнько, як говорили мої ждановскіє падружкі.
   Він вже розраховувався, вона виложила товар на виключену лєнту транспортера... Покидати магазин їм не хотілось. Якась приреченість і бєзисходность світилися в очах. Та й, видно, ніхто не чекав.
   Він втягнув голову в плечі, закрутив пакет на руку і поплівся до виходу. Бокові двері легко відчинились під його сильною рукою, не дивлячись на пориви холодного вітру.
- Ти что уставілась, как в тєатрє? Слова продавщиці повернули її в реальність. Розрахувалась. Пішла. Затрималась в дверях. Вийшла на вулицю.
   Я допила свою каву. Настрій так і не появився. Прийшлось плестися на роботу без настрою. І працювати без настрою весь день і додому так само. А тут мій супермаркет. Ноги самі понесли в бакалію. Перевірила гаманець. Грошей майже не було. Обмежилась Courvoisier VSOP. На безрибі і рак риба. А на касі - очєрєдь. А в очєрєді сюрприз. Я аж від мрій побачити Савіка Шустера пробудилася! Мої ранішні знайомі перед мною. Тільки тепер вона, він і я - крайня. Я від здивування аж привіталась. Він, на вигляд майже тверезий, здивовано відповів, а вона додала
   - А я вас не знаю!
   -- Зато я вас двох знаю.- Відповіла я і перерахувала їхні ранішні покупки
Вони розсміялись вже цілком привітно. Розговорились. Виявилось, що він виставляв могорич колегам по роботі, а сам майже не п'є. В корзині лежали пів буханки хліба, два пива і якась консерва. Вона ж пожалілася, що грошей ні на що не вистарчає, а все так допекло, що вирішила зробити собі свято. В корзині лежала пляшка дешевого білого вина і маленька шоколадка. І тут я набралась наглості і сказала, що святкувати ліпше разом. А в нього хороша робота, а доглянути нікому. А вона працьовита, а грошей не вистарчає.
   - Ви здєсь пагаваріть прішлі?- втрутилась продавщиця.
Вони розрахувались і вийшли, а я захотіла ще фляшку 0,7 горілки. Бо куда тому Савіку до правди жизні. Це ж скільки людей живе разом лише тому, що він може купити випивку, а вона закуску? Що він гроші принесе на квартиру, а вона її поприбирає? Що вона їсти наварить, а він лампочки позакручує! А де ж кохання?
   Я вийшла на вулицю. Вони сідали в таксі. Я підбіжала і віддала їм свою горілку. Зажала коньяк. А хулі? В мене тоже романтика...