Жил-был злобный лепрекон ботоксной наружности. То ли хобби у него было такое, то ли просто диагноз, но в промежутках между замачиванием террористов в лучших сортирах своей необъятной страны, любил лепрекон наш поиграть в альфа-самца. Очень, говорят, нравилось ему это занятие, прямо таки до безобразия. А страдали невинные и доверчивые дурочки. Плакали, конечно, потом. Но было поздно. Оставалось только писать слезливые письма паскуде. Вроде этого:
 

 

Я к Вам пишу, чєго же болє,
І как всьо ета панімать?
Пока Ви нєжитєсь на волє,
Я в зоопаркє, вашу мать!
 
А сколько било обещаній,
Что Ви дарілі мнє, мілок,
Клялісь ізбавіть от страданій
І цєловаліся в пупок.
 
І как же тьохкало сєрдєчко
Мойо прі ласковой лунє,
Кагда зельоних чєлавєчков
Грозілісь дать на помощь мнє.
 
Твєрділі "гадом полним буду,
Скажу Вам чєстно, нє тая,
Свободи єслі нє добуду
Для Вас, любімая мая!"
 
А я била такою дурой,
Вам подаріла свою чєсть,
Слєдіть рєшіла за фігурой
І мєньше евкаліпта єсть.
 
Но Ви, коварний іскусітель,
Всьож учінілі проізвол,
Умчалісь спать в свою обітєль,
Со мной нє виспался. Казьол.