По-перше маю вибачитись перед тими, хто встиг прочитати вчора ввечері моє ІМХО «ЕКСКУРСІЯ» і встиг якось відкоментувати.
 
Я видалив те ІМХО. Піддавшись емоціям.
 
Мене вчора звинуватили у брехні.
Начебто  мені примарилась пара лебедів, коли маршрутка, в який я сидів, перетинала річечку. Мені закинули, що я брешу. Що лебеді всі вже відлетіли на південь...
 
Але ж я їх таки бачив! Вони не відлітають. Бо тут їх річка.
 
Лебеді – це такі гуси з довгими шиями. Кажуть, що вони вірні все життя своїй половині.
Не знаю. Може й так. Ці двоє у тій річечці були разом і по-своєму милувалися й цілувались.
 
Мені не повірили, що було саме так.
 
А сьогодні мені сказав один з тих, до кого я дослухаюсь:
- Ти для кого пишеш? Для трьох-п’яти гіперактивних, або для двох десятків активних, або для себе, або таки для сотень тих, хто просто читає?
А може ти все ж таки просто хочеш сподобатись усім? Це ж неможливо.
--
Я замислився. Тому я вирішив зробити дубль. Майже без правок.
--
Ризикую бути обкладеним хуями як толераст, той що з купи київського гівна.
Нехай…
Спочатку  абстрактний тіпа анекдот із вчорашнього життя в маршрутці на Житомирскій трасі…
--
Тепло. За вікном чотироногі друзі хомо сапієнсів смакують останню вітамінну травичку...
Трирічне дитя дивиться у вікно:
- Мама! А цьому ці колови без лозок?
- Синку! Це не корови, це коні й лошадки, а в них не буває рожок?
- А цьому? Без лозок зе не мозна бодатись.
- Ех, синку, якби наші коні й лошадки були з рожками...
--
В маршрутці хтось вигукнув:
- Слава Україні!
Гучне:
- Героям слава!
--
ПГТ (посьолок городського тіпу)…
Річка, місток, лебеді, церква…
Екскурсія. Екскурсія на підприємство. Не буду розкривати таємниці, що воно виробляє, але скажу лише таке…
В місті Києві я бачив багато підприємств, цехів, виробництв, раболаторій. Можливо деякі з них більше круті, ніж те, де я був у ПГТ.
 
Не в крутизні справа. У Києві крутих – купа-купенна. Все блищить, блимає, розмовляє нєчєловєчєскімі голосами…
З повагою ставлюся до багатьох з них. Але маю такий пунктік – мене заводить, коли жужить сведлилка, коли з якоїсь болванки злізає, виписуючи хвігури Ліссажу, якась стружка, що синівіє фіолетовим – це сталюка, або жовтим – це люмінь (може я щось забув і переплутав – пробачте мене, панове металофахівці…).
 
Мене заводить, коли я бачу процес паяння СМД-елементів, коли майже музейні залізяки перетворюються на сучасні системи…
 
Вам стало нудно? До чого це я?
А до того, що остонадоєло скиглення.
Так от. На цьому екскурсійному підприємстві я побачив майбутнє України. Частину Європи.
 
Згадав при цьому також «нєхорошєго» Назарбаєва, який стомильними кроками-шагами наздоганяє великих азіатських тигрів.
Я бачив бронювання техніки (на шару) для АТО.
Я бачив… Да ладно – це не для широкого загалу…
Головне – ці люди, які не скиглять…
--
Додам, при тому що я щиро у захваті та з великою подякою до «екскурсовода», я також маю щастя спілкуватися в реалі щодня або майже щодня, з тими, в лексиконі найменш вживаними є слова, які превалюють в інших спільнотах.
При цьому вік людей самий різний. Є й такі, яким за 70. Їм  - здоров’я! Та й не тільки їм.
--
Екскурсовод мене вибачить, якщо я ляпнув щось не теє.
--
На зворотньому шляху біля мосту через річку вже було дві лебедячі пари…
І паслися коні з лошадками. Поки що без рогів.