Полове життя бійців на війні непрогнозоване і безсистемне. Добре, коли воно носить сосновий характер з шаром масляної фарби. Тоді залишається тільки застелити каремат, залізти в спальник і швиденько захропіти першим. Інакше сам будеш слухати чуже хропіння. Кажуть, що хропіння у людей - це своєрідний фізіологічний атавізм, захисна імітація звіриного рику, яка появилася ще тоді, коли люди жили в легкодоступних для хижаків печерах. Тільки уявіть собі: хижак прокрадається в печеру на запах вчорашніх макаронів з тушонкою, а там його зустрічає грізне сомнамбулічне порикування і сопіння бійців батальйону ОУН...
Добре, коли полове життя носить по-інтимному теплий сосновий характер...
Гірше, коли це підвальний бетон, який не прогрієш нічим - навіть палаючим серцем Данко. Тоді залишається постягувати до підвалу всілякі бушлати, пледи та іншу ватно-шерстяну продукцію укршвейпрому і вкриватися цим, накидуючи його клаптикам на себе з вправністю досвіченого підвального бомжика.
І тоді знову ж – заснути першим, бо резонаторні властивості бетонних стін на хропіння ще посперечаються у своїй реакції з відгуком скрипки Страдіварі на вібрацію струни…
Але у підвального життя є одна суттєва перевага: ти спиш спокійно, не боячись, що міна проломить стріху у тебе над головою.