Тимошенко – неоднозначний політик. Були у неї і підйоми і провали. До неї можна ставитися по різному, але думаю, що ніхто не буде сперечатися, якщо я назву її знаковою особою в українській політиці.
 
Зараз у неї не найкращі часи. Підтримка падає на очах. На виборах її партія отримала 6 відсотків. Це вже той сигнал, що треба щось робити, бо далі може бути гірше. В принципі, вона могла б сказати, що буде голосувати разом з більшістю за всі демократичні закони і підтримувати позитивні зміни, але в коаліцію не піде. Бо її участь не є аж так необхідною, їм і своїх депутатів достатньо. І, голосуючи у ВР в унісон з НФ і БПП, паралельно займатися тим, що вміє робити перфектно – дзьобати владу за всі промахи, яких, як ми здогадуємось, буде вагон з возиком. Як відомо, не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Та ще й ситуація зараз не з простих. Ні в зовнішній політиці, ні в економіці. Врешті-решт, вона лишилася б у виграші бо формально була б непричетною до влади.
 
Але вона таки йде у коаліцію. Не думаю, що за тим, щоб по квоті (яких нібито не буде) отримати портфель міністра екології і два лівих комітети. Це не її рівень. Але вона таки йде. Не боїться попасти у команду лузерів. Напевно, щось таки почула у владних коридорах. Якісь плани, задуми, наміри. Щось таке, що заставило її повірити в цю команду, у їх перспективу.
 
Це вселяє надію. Може, не все ще у нас втрачено?