Почитав свіжий пост Бабченка – і задумався. А от дійсно, як ми будемо ставитись до Росії і росіян? Не «зараз» чи «після війни», а взагалі. Генетична пам’ять – штука така, що змінюється, якщо змінюється, еволюційним шляхом дуже повільно. У людей покоління моїх батьків (за 55 років) досі в мові побутує дике для молоді слово «западенці». І це після майже чверть столітньої історії незалежної України. А як виросли вони з цим, в принципі негативним визначенням (згадайте, яке ставлення було до галичан у радянської системи) – так і живуть. Не дивлячись ні на які зміни в нашому житті, в свідомості народній – коли-не-коли вигулькне це слово з минувшини. А у покоління моєї бабусі була купа прислів’їв-приказок, які крутились навколо взагалі архаїчного ворога українців, «жида». (Порівняйте нинішнє ставлення, з усіма цими «жидобандерівцями» ітд.)
 
Отож, зважаючи на довгий «гальмівний шлях», думаю, що для нашого покоління те ставлення до росіян, яке викристалізовується зараз – воно буде і назавжди, до нашої смерті. У дітей, а тим паче внуків, напевно буде щось інше – це як на Галичині з поляками. А нам уже не судилося. Так от, як ми будемо бачити Росію протягом всього свого наступного життя?
 
Звісно, це буде ворог номер один. Якщо колись нас приймуть в європейські структури – ми будемо на одному рівні з країнами Балтії. Якщо Францію чи тим паче Іспанію цікавитиме винятково «бізнес» і «нічого особистого», то у нас, як у литовців чи естонців – буде якраз особиста причина проводити антиросійську політику. (Я пам’ятаю, що у нас ще багато своєї «вати», в тому числі й серед поки що діючих політиків – але число їх зменшуватиметься і зменшуватиметься. Як москвофіли на Галичині після приходу туди російських військ у Першу світову.)
 
Але політичні моменти – це не так цікаво, як контакти на рівні простих людей. От тут будуть дуже серйозні зміни. Власне, вони якраз і відбуваються зараз, починаючи з фінального акорду Євромайдану. Тут, мабуть, варто розділити тих із нас, у кого є рідня в Росії (принаймні, така, про яку знають і з якою більш-менш регулярно спілкуються), і тих, хто не має оної. У перших-бо накладатиметься потужний особистий фактор. Все-таки від рідні відмовитись не так легко, як від народу в цілому. Втім, відмовлятись і не прийдеться – стосунки самі по собі зійдуть на пси. Не всі і не у всіх, але це станеться. І, що характерно, з обох сторін кордону. Вони ж вважають, що це ми тут зазомбовані і не віримо їм, святим людям, якими керує прекрасна людина. Ви зараз засміялись, а моєму батькові недавно розповідала одна знайома, що приїхала звідтам – «Да вы что, Путин же не хочет войны, он же за мир и дружбу между нашими народами». І це все на голубом глазу. І це все при тому, що у жінки цієї сестра живе тут – і за бажання вона могла б мати інформацію про те, що відбувається тут, з перших рук, а не з російського ТБ.
 
Чесно кажучи, прикладів, коли ставлення між українськими та російськими родичами не змінилось чи майже не змінилось за 2014-й рік, я знаю дуже мало. Відвертих конфліктів теж не так багато – в основному через характерну українську поміркованість. Ну дійсно, чого ото тітці з Костроми кричати, пояснювати щось, як вона на всі твої аргументи буде шпарити кисельовською методичкою? Таким чином в більшості випадків це скорше така холодна війна, інколи без подальшого спілкування, в інших випадках – із зведенням оного до мінімума.
 
Але рідня ріднею, але що буде в цілому між нами і ними? По-перше, для будь-якого українця (не хохла, не малороса, а саме українця, неважливо, якою він мовою розмовлятиме – державною, «міжнаціонального спілкування», англійською чи івритом) певним сигнальним маячком буде легендарне число 84. Точніше, «84%». Я не знаю, правдиве те соцопитування про підтримку дій Кремля чи ні – але воно є і вже нікуди не дінеться. І при будь-якій зустрічі представників двох народів у нашого десь там блимне лампочка – а ти, товаріщ, теж був серед тих, хто кричав про Кримнаш і підтримував дії Путіна, аж до введення військ і розв’язання «громадянської» війни на Донбасі?
 
Таким чином, головною першою реакцією на появу «русскіх» буде настороженість. Настороженість і недовіра. Я пам’ятаю, як в Грузії у нас з дружиною запитували, звідки ми (такі російськомовні). І як змінювались обличчя людей, коли вони чули про Україну. Одні прямо про любов до країни і нації говорили, інші могли взагалі нічого не говорити – але зміна була помітна. Причому першопочатково не було ніякої агресії чи ворожості – просто відчувалась якась настороженість. А потім, коли вимовлялось «Украина» чи «Запорожье» - як камінь з душі падав. Так само буде і з нами.
 
Звісно, в байки про «братні народи» вже мало хто вірив, особливо серед молоді. Але ставлення все одно було позитивно-нейтральним. Зважте ще й на засилля Росії у нашому інфопросторі. Я пам’ятаю, як кілька років тому один друг розповідав мені про фільм «Мы из будущего». Реакція була абсолютно пофігістичною – я просто не люблю такі фільми, тобто включився винятково естетичний фактор. Але і негативу ніякого не було. Уявити собі розмову з цією ж людиною про «Мы из будущего 2» (чи якийсь подібний фільм) зараз, восени 2014-го, я просто не можу. Не виходить змоделювати таку ситуацію.
 
Взагалі зараз основною тенденцією має стати – і потрохи стає – витіснення з нашого культурного простору так званого «русского мира». Одним із проявів цього руху стало те, що, наприклад, багато людей, яких я знаю в соцмережах і реальному житті, переходять зі спілкування російською на українську мову. (Мабуть, правильніше було б сказати «повертаються», адже як мінімум їх діди-баби, а то й батьки ще спілкувались і спілкуються рідною мовою.) Ставлення ж до «великого и могучего» поступово стає таким, як до німецької в СРСР – мова головного ворога твоєї країни. Пам’ятаю розповіді про те, як діти в школі (це було не в моїх 80-х, а раніше, коли рана ще не повністю загоїлась) не хотіли вивчати німецьку – бо нею фашисти говорили. А свастику намалювати, навіть якщо це малюнок на тему війни – то навіть в мої часи було «западло». «Ти шо, за Гітлера?»
 
Ставлення до мови – це і ставлення до носіїв цієї мови. Можна скільки завгодно говорити про те, що у нас демократична країна, що всі мови рівні і таке інше – але такою ж очевидною є й той факт, що російська мова для Росії Владіміра Путіна була і є такою ж зброєю, як Буки і Гради. Та навіть потужнішою, бо ж Градами росіяни стріляють по нам тільки півроку – а мовою більше десяти. Згадайте окупований Крим, як там винищується все українське і маргіналізується кримськотатарське (винищення буде трохи пізніше, все-таки кримські татари ще досить потужна сила, хоч і не така дієва, як очікувалось). А логічніше було б навпаки – показово зберігати все українське, мовляв, бачите, ми прийшли в Крим і нічого з українського не чіпаємо, а на Донбасі он русскоязичних ґвалтують і розпинають. Але ні – ви самі бачите, що відбувається. Тож мова і культура, власне, головні складові «русского мира» є дуже важливими чинниками для Путіна (і будуть для того, хто змінить його рано чи пізно).
 
Тому ті з нас, хто це зрозумів – а таких стає все більше й більше – будуть самостійно, не чекаючи державних рішень (на кшталт українізації кінотеатрів) викорінювати русскій мір зі свого особистого простору. І носіїв цього міру теж. Ті зв’язки, якими так вміло оперували  прихильники безвізового і беззакордонпаспортного режиму між нашими країнами, уже рвуться і будуть рватись далі. В кінці кінців, їх кількість зменшиться до такої, що введення візового режиму (а воно неодмінно буде, з тих чи інших причин, але буде) майже нікого й не зачепить.
 
Буде і не просто настороженість. Уявіть собі ситуацію, коли в одному місці – за столом, на курорті чи деінде – зберуться люди, у яких, наприклад, хтось загинув на Донбасі. Чи навіть обійдемось без жертв. Ви ж прекрасно знаєте, наскільки мислення пересічного росіянина є імперським. З голою дупою, але ж – вєлікая страна, нас всє боятся! А тепер уявіть, що їх по-перше уже ніхто не боїться, а по-друге з них насміхаються чи навіть знущаються. Згадайте про всі ці акції з відмови в обслуговуванні російських туристів. І змоделюйте наступну ситуацію: двоє людей, зовні майже однакових, навіть говорять майже однією мовою (наш турист, припустимо, буде з Дніпропетровська). Але ставлення до них – діаметрально протилежне. Тут у будь-якої людини здадуть нерви. До речі, уже ж були зафіксовані сутички між українцями та росіянами на морях.
 
Про якісь окремі верстви, наприклад, футбольних фанатів – і говорити не варто. Якщо в спокійному-преспокійному 1999-му навколо матчу Росія-Україна була напружена ситуація, а тамтешня преса дозволяла собі такі заголовки, як «Бей, Хохлов, спасай Россию» (нібито невинно закликаючи гравця своєї збірної на прізвище Хохлов забивати голи) – то що буде зараз.
 
Але, повторюсь, навіть на рівні пересічного громадянина, обивателя ставлення до росіян буде від нейтрально-негативного до негативного різко. Просто через двоголового птаха на обкладинці паспорта. І спектр емоцій від, наприклад, побаченої на дорозі машини з відповідними номерами – починатиметься уже навіть не із здивування, а з дечого сильнішого. Хоча причин на це уже нібито й не буде – війна рано чи пізно закінчиться, «русский мир» поїде додому (хто так, а хто грузом 200).
 
З’явиться потужний фольклорний антиросійський пласт, який замінить попередні жупели – кому євреїв, кому галичан. Зауважте, як змінилось в країні ставлення до іменника «бандерівець». (Я не кажу про наглухо відморожених персонажів, які й помруть із ненавистю до Бандери, чи то пак Бендери на вустах – а про пересічного громадянина, представника «центристської більшості».) Це уже не те що не образливо – це почесно і гордо. Як і новітні «укроп», «майдаун» чи «правосєк».
 
Дуже чутливі до таких змін в силу своїх вікових особливостей діти. Ще навесні були помічені випадки, коли дітвора гралася у війнушку – і на місці «німців», які раніше традиційно протистояли «нашим», уже були «русскіє» чи «москалі». Ще одне підтвердження того, що просте визначення національності – «русский» - в Україні на роки стане майже прокляттям. Так само, як і слова Тараса Шевченка про «та не з москалями» уже остаточно будуть сприйматись як спрямовані проти цілого народу. Хіба що в школі вчителька рідної мови ще пояснить учням, що взагалі-то колись це означало дещо інше. І може хтось навіть і здивується.
 
Остаточно і безповоротно почине в бозі радянська міфологема «братні народи». Що цікаво, зникне вона взагалі, а не просто на зміну росіянам (і, можливо, білорусам) прийдуть поляки чи литовці. Українське суспільство дорослішає і рано чи пізно доросте до розуміння того, що в політиці немає братів чи друзів, а є інтереси. Хоча, звісно, ставлення до нинішніх «друзів», Варшави чи Вільнюса, буде все одно теплішим, ніж до всіх інших. Особливо якщо Росія якимось чарівним чином виживе у нинішніх своїх імперських кордонах і амбіціях.
 
Отже, якщо підсумувати все вищесказане, то ставлення українців до росіян в ті роки, які наше покоління проживе до настання пенсійного віку – а це 20-30 років, - буде таким.
 
1) Зважаючи на поступове зникнення Росії та її культури з українського простору – вони стануть нам просто нецікаві. Ми уже мало знаємо про їхніх політиків, крім найодіозніших (порівняйте з ситуацією на початку 90-х; я, наприклад, не знав нашого голову ВР, а там навіть заступників керівника ГД знав, як звуть – бо то було цікавіше, ніж у нашому болоті), забудемо їхній шоу-біз і кінематограф – тим паче, там і жалкувати майже нема за чим. А ще якщо дійсно ідея повсюдного вивчення англійської мови буде втілена у життя (а в школах це звісно ж буде зроблено і за рахунок російської мови також)… Одним словом, Росія і росіяни поступово ставатимуть для нас терра інкогніта.
 
2) Звісно ж, пам’ять людям не зітреш – і «эхо прошедшей войны» (бачте, я цитую російську радянську пісню – а наші діти цього вже не робитимуть) ще довго нагадуватиме про події 2014-го. Відповідно, у багатьох ставлення буде не байдужим, а навіть негативним.
 
3) Про тих, хто напряму постраждав і, на жаль, ще постраждає від російської агресії – сюди я включаю і родичів загиблих/покалічених на Євромайдані (у відношення до нього Росії і так багато хто вірив, а після появи фотодоказів перевдягання російських солдатів в українську форму сумніви відпали у 99%) та під час агресії на Донбасі, – окрема розмова. Тут ставлення може бути як мінімум вороже, а як максимум навіть і агресивне. Все залежатиме від ситуації. Спробуйте уявити собі, що мати, яка поховала свого молодого, не дай Боже ще й єдиного сина – зустрінеться десь із людиною, яка зізнається, що воювала «с укропами» на Донбасі. Ні, краще таке не уявляти…
 
Звісно, українці – не росіяни, тобто не настільки ксенофобський народ. Тому знайдеться місце і добрим стосункам, особливо з тими людьми, кого ви (ми) особисто знаємо. Та й навіть із незнайомими громадянами Росії теж. Але спочатку все одно між нами буде стіна. Пробити яку з їхнього боку буде дуже непросто. А з нашого боку ніхто її руйнувати не буде. 2014-й – це рік, коли нарешті нація в цілому (хоч поки що і не вся; не плутайте ці два поняття) зрозуміла, що від такого сусіда, як Росія, варто відгородитись якнайвищим муром. Причому на всіх можливих рівнях комунікації. І в цьому аж ніяк не наша вина.