Uatumbai Ret
2 жовтня 2014
 
Очевидно, що і ФСБ і комуністичний "інтернаціонал", якого достатньо в якості зрадників у Південно-Східних областях України, та й в самій Верховній Раді, дуже "заботяться" за чистоту наших думок, помислів, та дій. Бо ж їм інколи приходиться від нас втікати, гублячи по дорозі золоті батони.
 
Так виходить, що найкраще військове звання - рядовий, солдат. Найкраще звання в соціумі - громадянин. А в повсякденному житті - людина розумна. Бо ті, які не розумні, про них заботяться попи, які дають їм індульгенцію в якості вислову - "не знають, що творять". От і виходить, що такі бідні, та незнаючі, багато з яких, кому ми надаємо можливість по їхній настійній вимозі вибирати саме їх для вказування їхнім випещеним перстом, як нам далі жити і що робити, будують наше майбутнє. Але яке? Що нам очікувати в подальшому нашому житті? Якщо не звертати уваги на солодкі голоси призваних до шельмування народу гламурних клоунів.
 
Бо не на наш копил вони планують майбутнє, та творять сучасне, а на свій. Так, як це вигідно їм і за наш рахунок. За наші кошти. За нашу кров, за наш піт і ціною нашого життя. Ось і тепер вони виїжджають на наших хребтах, ручкаючись в Мінську з вбивцями нашого народу, начебто виправдовуючи таким чином їхні дії дружніми рукостисканнями. Можливо, з вдячності за успішне бомбардування із сорокаствольних мінометів?  
 

Але було дуже цікаво дивитися, як корчило господіна Путіна, який стояв в очікуванні рукостискання Порошенка. І
Порошенко таки руку йому потиснув, не обійшов, не погребував.  Бо він, бачите, великий дипломат. І не міг собі дозволити відійти хоч на крок від дипломатичних устоїв, чи протокольних традицій. Потрібно було йому ще й обійняти Путіна, та розцілувати його взасос з облизуванням для повного букету дружніх люб"язностей. Теж по протоколу, заведеному ще товаришем Брежнєвим. І тоді Путін аж розцвів. Зрозумівши, що приїхав до нього не мужик, який має честь і гідність, а слимак, якого можна буде при потребі розчавити чоботом.
 
Не знаємо ми досить багато з того, що відбувається, завдяки чиїмсь виборам за нашими спинами. І не тільки виборам до
Верховної Ради, чи місцевих Рад. А й всіляких домовленостей, перетирань резонів в тихих місцях, схованих від усіх, власних вигод тих, кого ніби ми вибираємо представниками народу. Нашими довіреними особами. Кращих синів, та дочок України.
 

Делегуючи їм бути нашою совістю і честю на багато років наперед. Які вже стали  баронами і князями, живучи своїм, окремим, та несхожим із нашим життям за високими заборами, життям, яке не перетинається з нашим і давно не звертаючи уваги на тих нас, завдяки тупості котрих потрапили в коло недоторканних на владний Олімп на все своє життя. І лише потім, коли дуже туго до до нашого розуму починає щось нарешті доходити, ми констатуємо якийсь, вже нікому тоді непотрібний постфактум, коли вже "потяг пішов" і згас ліхтар останнього вагону.
 
І знову "вибирати" ми будемо, бо треба, бо сподіваємось, але вибирати будемо по закритим спискам. Це все одно, що в студію внесуть чорний ящик і запропонують голосувати за те, що там знаходиться всередині. Або за цукерку в красивій обгортці, як альтернативу тому ящику із невідомим вмістом і смаком. Ось так і завжди. Живемо і сподіваємось. Тільки невідомо на що. Бо наші сподівання ще ніколи позитивно не співвідносились з реальністю того, що потім ми здивовано для себе відкривали, як несподіванку. Несподіванку, як правило - негативну.
 
Хотілось би закінчити це спостереження застереженням. Та кого і від чого можна застерігати, якщо фактично від нас, від українського народу, вже в цьому питанні нічого давно не залежить. Може саме тому ми й називаємо себе незалежними?  Та боюся, що і  автора цього опусу назвуть противсіхом. У нас наклейки клеїти модно. Та й розуму для цього багато не потрібно. Головне - гавкнути. А там, хоч не розсвітай.
 
І нам ні за що не соромно. Ні перед собою, ні перед іншими країнами, тими, що живуть по іншим ментальним принципам, ні перед наступними поколіннями, які, якщо може дасть Бог, будуть тут колись жити. Своїх же принципів ми не відчуваємо, бо ми про них навіть не чули, що то таке є і що то має означати. Не кажучи про вже про те, щоб повсякденно відчували їх на майже фізичний  дотик однакової загальногромадянської позиції. Загальнооднакового бачення, та відношення до кримінальних злочинців, захопивших владу в Україні.
 
І не знаємо, що то є таке насправді, як це усвідомлюють, та знають інші народи. Бо наші помисли завжди були направлені не на загальне об"єднання нашої національної свідомості в баченні сучасного, та майбутнього для України, а ціною свиней на базарі. Ось це і є для нас головним. Воно превалює над усім.  Тому, невдовзі ми будемо мати все те саме що й було. З деякими доповненнями, загальна сутність від яких не зміниться.
 
                                                                              
                                                                                  ***