Цей текст що поданий нижче, нещодавно був опублікований мною на одному інтернет-ресурсі. А потім я все звідти вичистив, як і цей текст теж. Тому, що мені не сподобалось там дивитися і читати порожні речення, практично не наповнені ніяким логічним змістом, які було б мабуть краще певним читачам там просто не публікувати. Я кажу не за свої матеріали, а за моїми спостереженнями, за іншими. Інших авторів. Тому, щоб довго не випробовувати долю, себто - ще і ще не раз впевнюватись в очевидному я так і вчинив.
 
Тепер же додаю цей матеріал, щоб дехто тут із деяких читачів не задавав мені занадто інтелігентних, та, як їм здається, розумних і  безумовно актуальних, та необхідних на їхню думку запитань, та коментарів. Показуючи свою неперевершену обізнаність в певних питаннях. А також із підозрами, та повчаннями, як і що мені потрібно сприймати, про що і як думати і де мене в цьому житті ще не вистачає. А також, у варіаціях на ці, та мабуть й інші теми. Публікація яких, цих читачів вибиває із звичного їм сонного стану, коли їхні коні неквапом тягнуть воза, на якому вони тихо, та замріяно лежать, дивлячись в небо, їдучи по накатаній до блиску колії їхнього буття.
 
---
 
Uatumbai Ret
1 жовтня 2014
 
Давно і порожньо сумуючи за наповненням контентом, ця сторінка очима собаки, що виглядає у вікно аватарки, очікувально дивиться в світ, сподіваючись на початок хоч якихось дій від власника цього аккаунта.
 
Ці дії, це щось схоже із театральною виставою, яку ми часто спостерігаємо у наших снах і наяву. Початку якої чекають і глядачі, а вона все так і не починається.
 
Тому, в черговий раз зайшовши на цю, давно закинуту мною сторінку, на яку я заходжу дуже нечасто, подумав і вирішив, можливо в честь цьогорічної осіні, а можливо тому, щоб подивитися, що з того всього вийде, опублікувати тут деякі із своїх спостережень в короткоформатному сюжеті.
 
Якщо це будуть якісь навколополітичні теми, то вони у мене виходять тільки критичними. Бо за всі двадцять три роки українських вольностей дути у мідні переможні сурми у мене, та у багатьох інших, схожих зі мною звичайних людей, причин не було.
 
Хоча постійно це роблять наші державні очільники, зовсім не маючи для цього ніяких підстав, бо тим часом займаються своїми особистими питаннями.
 
В цих темах можлива іронія, або сарказм, і дехто, читаючи це, розгублено не зрозуміє, де тут алегорія, де насмішка, а де гіпербола. І здивується, що, те, що здавалося йому ще вчора, що він читає тексти справжнього свідомого патріота-націоналіста, сьогодні схиляє його уяву до протилежної точки зору.
 
Хочу тільки зауважити, що і серед націоналістів не менше дурнів, ніж серед інших категорій людей. І
приналежність до націоналізму не визначає ступінь благочинства, та відсоток совісті і присутності честі. Бо як і все в цьому світі і це відносне.
 
Тому оцінювати людину за назвою, а тим більше, часто - умовною, та тією, що вона на себе навішує, або за неї ховається, неправильно і навіть хибно. А можливо і небезпечно. Бо завтра ця людина може в силу якихось своїх причин, своїх вигод, протушкуватися, та перефарбуватися і гарантій проти цього ніхто нікому дати не зможе.
 
Я це все вже пройшов. Бо в блогосфері не перший день, та навіть і рік. І замість ситуативних прояснень, які не вважаю доцільними перед кимось розкидати бісером, пишу таким кпином, як мені це подобається. Ніколи не звертаючи уваги на чиїсь нерозуміння. Очевидно, просто таким людям варто перевернути цю сторінку і йти далі, туди, де шлях для їхнього сприйняття вже добре вторований, та накатаний до слизького ковзання в колії їхнього повсякдення, та уяви.
 
Я буду писати тут недовгі речі. Бо довгі людей присипляють. І я буду писати тут речі, для когось зовсім неочевидні. Тому написане буде сприйматися тільки тими, хто налаштований в резонанс із тим, що буде написано. Тобто, далеко не всіма.
 
Що це означає? Ось приклад: На автобусній зупинці на чистій плитці тротуару стоїть гурт дорослих людей в очікуванні автобусів, які їдуть на села і зупиняються тут, щоб підібрати пасажирів. Гурт, старанно працюючи щелепами, та розмовляючи між собою, випльовує лушпиння зернят прямо собі під ноги. Їхні клунки, напхані на базарі в магазинах, стоять під наглядом неподалік на лавках.
 
Жінка, яка йде тротуаром, порівнявшись з цими людьми, робить їм зауваження: -Навіщо ви смітите на тротуарі?! Їй у відповідь хтось здивовано: -Ну то й що, що не можна? Для гурту їхня падлючість не є очевидністю. -Ви ж за собою не приберете і лушпиння цілий день буде розноситись по тротуару, по якому будуть ходити інші люди, каже жінка. -Комусь же потім вночі, або рано вранці прийдеться все це вимітати, збирати,та утилізувати. Але на гурт її слова не справляють жодного враження і він і далі займається своїми справами.
 
Наш народ - це гарант державності, це гегемон! Він хоче! Хіба можливо не піти йому назустріч, хіба?
 
                                                                                ***