Є речі, які ніби не підлягають ніяким сумнівам. Вони володіють статусом аксіоми, яку не потрібно доводити, бо це зрозуміло і  так. Або догмату, на якому базується певна теорія. Яку не прийнято піддавати сумніву. Та в нас все не так. Наші догми не витримують ніякої критики.
 
Чоловіки, українці, добровільно, без примусу, покидають свої сім"ї, своїх жінок, дітей, батьків, домашні невідкладні справи і їдуть в зону величезного ризику. Ризикуючи, ставлячи на кон найдорожче, що є в людини - своє життя. Розуміючи, що у разі програшу переграти цю рулетку буде неможливо. Кришка домовини закриється не віртуально, а реально. І чи набагато буде їм зручніше, коли їм прийдеться залишитись інвалідами на все життя? Без ніг, без рук.
 
Можливо, вони цього не розуміли напочатку? Думали, що їхня поїздка буде невеликою прогулянкою з фотографуванням на фоні зброї? Для пам"яті. Щоб дивилися знайомі і казали, що так, це круто. А тепер немає вже дурних, коли довелося відчути на своїй власній шкурі, що то значить справжня війна? Але ні, нічого це не значить.
 
Бо існують такі добровільні підрозділи, як "Айдар". Які і досі голі, та босі і не поставлені на облік в українській армії, як бойові одиниці. І не одержують потрібне їм бойове постачання, та забезпечення. А загалом, то ще нікому з учасників бойових дій держава не спромоглася й досі видати посвідчення учасників.  Може ці патріоти вважають себе крутими перцями і їм таке махновське життя подобається? Але міна, яка прилітає, розриваючи їх на шматки, не рахується із ступінню їхньої крутизни.
 
А от, наприклад, полковник Мамчур героєм став. "Юлий Мамчур: — 38% нашей части вышло из Крыма, это чуть больше 200 военных. Сейчас мы восстанавливаем боеспособность самолетов, которые мы забрали из Крыма. РФ разрешила нам забрать около 150 самолетов, так как считали их небоеспособными. Но благодаря умению нашего инженерно-технического состава и с помощью инженеров других частей эти самолеты мы сейчас восстанавливаем."
 
В полку може бути тільки одна - до 25 літаків, або дві ескадрилії -50. І розкрутили його героїзм по всім каналам ЗМІ. Як великого патріота і спеціаліста. А що власне сталося? А сталося те, що командир полка вийшов разом із декількома офіцерами штабу на злітно-посадочну полосу аеродрому ввіреному йому полку назустріч російським військовим, тримаючи в руках червоний прапор полка, з зіркою, та серпом і молотом на ньому, виданий полку ще за тих,
неприхованих, як зараз, туманом демократії совєтів, ще при  створенні того полку. Тоді, на полосі, Мамчур щось сказав про - Стріляйте, але прапор я вам не віддам. А якби він тримав в руках жовто-блакитний прапор, що було б тоді? Та стріляти не стали.
 
Питання: Що робив товариш Мамчур в своєму кабінеті, маючи на аеродромі ескадрилью літаків? У нього не було горючки для того, щоб підняти двадцять п"ять літаків в повітря і перелетіти на інший аеродром? Наприклад, в Київ? А скільки часу? Два дні не було горючого, три місяці, чотирі роки?  А на один літак було? А на три? А що робив тим часом особовий склад? Це льотчики, техніки, інженери, механіки, наземні служби забезпечення, такі, як автопарк, їдальні, склади, учбово-льотний відділ, штаб, дивізіон зв"язку, наведення і раділокаційної посадки літаків, приводні радіостанції,  технічно-експлуатаційна частина, аеродромна рота, рота охорони і так далі. Авіаційний полк, це складна структура і нею потрібно вміти управляти. То що ж все-таки робив в своєму кабінеті майбутній герой України весь цей час, який все це, разом з літаками, потім подарував Росії? І чому він став героєм? За які такі заслуги?
 
Та й не в Мамчурі, власне, справа. Це лише приклад. З незрозумілістю, чому він став героєм. Коли його полк сидів, як красна дєвіца на виданні і чогось чекала. І це збройна одиниця, яка має чим захищатися від ворога. Має офіцерів і солдат. "Айдар" не чекав наказу високих начальників. Він пішов воювати по своїй волі. Вчинив, як і належить справжнім патріотам.
 
А хтось здав зі свого полку всю зброю. Хтось -  ракети і "Кольчуги. Іншу техніку. "Хтось здав флот. Підняв на кораблях російський прапор. А когось підняли з теплих місць у містах і просто випхали в шию із Криму. І ніхто навіть не мукнув.
 
А що тоді робили виконуючі обов"язки Президента, товариш Турчинов, та товариш Прем"єр-міністр Яценюк разом з товаришем міністром оборони, коли Росія привела в Крим якусь невелику кількість своїх військових, навіть фактично без зброї і оголосила, що Крим тепер  належить вже їй? А наші очільники дивилися на все це, кліпали очима і мовчали. Їх неможливо було тоді ніде знайти і неможливо було додзвонитичя до них.
 
Відповідь на запитання військових -що робити, була одна: дійте по обстановці.  Тобто - відповідальності, чи якихось рішень, та дій  ніхто із них на себе брати не збирався. А потім, просто не противлячись, вони подарували без єдиного пострілу Крим Росії.
 
І, очевидно, не жалкують про те і сьогодні. А вважають цю свою зраду правльним кроком, що для них є в порядку речей. Вже й не говорять про той Крим. Бо ні в ООН, ні в Брюссель добиватися повернення Криму ніхто не поїхав. Крім якогось кволого, та незрозумілого і несерйозного дитячого лементу. Досить смішного, як для такої великої центральноєвропейської держави.
 
Тим часом, коли ті айдарівські, та інші патріоти добровільно йдуть на заклання в зоні бойових дій, за якісь незбагненно колосальні цінності віддаючи свої життя, інші, подібні їм "патріоти", разом із своїми папами і мамами-депутатами, для яких, ці звання депутатів,  вже стали приналежністю до нового дворянства, теж балотуються в депутати. Вони ні добровільно, ні примусово, через військомат, віддавати свої життя ні за що, ні за які найбільші цінності, не бажають.
 
Вони будують у Верховній Раді сімейні клани. Чогось подібного немає і в Європі. А у нас є. І буде, як бачимо, і в майбутньому. Передаватися в спадок їхнім дітям, та онукам.
 
Що ж ми маємо? Маємо те, що одні, ті, що голі і босі, та неозброєні, невідомо чому погоджуються віддати своє найцінніше, що у них ще залишилося, те, що вже не повернеш ніколи - своє життя, там, в Донецьку, та Луганську, звідки здорові, та сильні молоді мужики десятками тисяч втікають в центральну і Західну Україну. І замість них кладуть свої голови на жертовний камінь ці  українські патріоти.
 
А Донецько-Луганські замість захищати від експансії бандитів свої міста, свої сім"ї, розважаються на мирних територіях України, часто висловлюючи якісь незадоволення, та навіть претензії.
 
Може вони дійсно зомбі, ці українські патріоти, як їх називають російські вояки? Зомбовані державою через українську  пропагандистську машину ЗМІ і тому вже перестали будь-що розуміти? Чи може ми тепер живемо в Зоні "Сталкера" братів Стругацьких, де все звичне втратило свої властивості і набуло нових, незвичних, незрозумілих і несподіваних для нас?
І це загадка нинішнього часу.
 
                                                                                          ***