для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны

З життя Хобенюків-3

З життя Хобенюків-3
- Сьогодні у нас буде повно народу, - сказали Дідусь із льоху.
Власне, не сказали, а перекинули ці слова просто у голови. Всім нам – Хобенюкам.
 
Матуся невдоволено спитали:
- Знову гості? Мало було отого дурника з його виборами? Чого це вони швендяють весь час на нашу гору, хіба інших місць немає?
 
Татко з ранку не мали у роті ані краплі очеретяної. Тому, почувши про нашестя народу, збагнули, що Матуся не зможе за всім вслідкувати. І задоволено потерли руки. Від того зразу ж спалахнула купа сіна, що  я його назбирав учора.
 
Дядькові Лесю було однаково. Гості - не гості, – він спав вже третій рік.
 
Я пошукав очима ціпка поміцніше.  Не для гостей, а для того поросяти, з крильцями. Бо його вже хворостиною в хлів не загнати – мало не півтони важить, стерво.
 
А Дідусь на Матусині слова загриміли так, як тільки Вони вміють. Старовинними урочистими реченнями:
- Що кажеш ти, нечемна жінко! Той гість, що ось до нас гряде,
Він Президент країни цьої, Честь, Розум, Совість і Краса!
Він кожен рік найвищу гору оцю долає самотужки!
Із почтом та секретарями, з ен-ту-зі-аз-мом і народом,
Із охороною та дітьми, і з усіма, кому це треба,
Аби вважатись па-трі-о-том…
 
Далі Дідусь продовжили вже нормальною мовою:
- Ви ж знаєте – Я милостивий до убогих. А в нього фішка така - дертися сюди, на Голго… тьху, на Говерлу. І виголошувати звідціля довжелезні промови.
Я вже навіяв йому, що ви - ав-то-хтон-ні селяни, яких він любе не менш, ніж бджіл. Тому - слухати уважно, аплодувати завзято, але обережно - щоб каміння з гори не попадало. Наш із Крихіткою льох - зачинити, накидати трави, а зверху поставити воза. Все.
 
І Дідусь відключилися від нас.
А ми заходилися виконувати Його настанови.
Доволі швидко на дворі і в хаті все було – як на параді. Навіть дядька Леся підняли з ганку, натягли йому улюблені картаті штани і поклали на воза.
 
Тут якраз на подвір’я зайшли шестеро здорованів. Найздоровіший підійшов до Татка, тицьнув до носа якусь картку і урочисто промовив:
- Охорона Президента. Маємо перевірити вашу садибу на ви-бу-хо-не-без-печ-ність.
Всі шестеро були в однакових чорних костюмах і краватках. Що й казати, це було красиво. Особливо коли вони, мов жуки, розбіглися в різні боки і почали копирсатися в нашому чималому хазяйстві. Понишпоривши по всіх кутках і потикавши залізяками в скирти та снопи, зібрались коло стодоли.
- Все чисто? – спитав головний здоровань.
- Так точно! – відповіли решта.
Тим часом підійшла енергійна чорнява жіночка з папірцями в руках. І почала ретельно нас обдивлятися. Татко аж затупцювали на місці від такої уваги.
- Панове, треба перевдягатися, – почала вона.
- З якого це свята? – недобре спитали Матуся.
- А з такого, що в Президента сьогодні День Сходження. І всі мають бути не в засмальцьованій джинсі, а в на-ці-о-наль-но-му однострої.
Я вже точно знав, що і як Матуся хочуть сказати цій нахабі, тому заплющив очі. Але тут в наших головах знову загримів глас Дідуся:
- Сказано вам, жор-сто-ко-вий-ні – цитьте! Робіть, що Я наказав!
 
І нас почали перевдягати.
Через декілька хвилин ми з Татком були вже в чудернацьких широких штанях. Татко в синіх, я – в червоних. Підперезані широкими очкурами. В баранячих шапках.
  Оскільки дядько Лесь не мав наміру прокидатися ще років із п’ять, то йому помаранчеві штани натягли поверх картатих. Прилаштували на голову бриля – і знов кинули спати на воза, що стояв над льохом з Дідусем та Крихіткою.
  
Найважче довелось Матусі. Не насмілюючись суперечити Дідусю, Матуся стерпіли все. Навіть коли змушені були змінити робочий комбінезон на трійко спідниць, та ще плахту й очіпок. Найбільше вовтузилися із сорочкою, бо Матуся не знали, куди дівати руку... ну, оту, третю.. Аж доки Татко не допомогли пристроїти її на грудях - і все реготалися потому. А коли на Матусі вже були сорочка, намисто, віночок із квітів, а в руках хлібина з грудкою солі - всі навкруги наперебій закричали, що вийшло дуже ав-тен-тич-но.
 
Саме в цей час зійшов Президент. За ним - купа люду, з прапорами і піснями.
Підскочила чорнявка:
- Пане Президенте! Родина Хобенюків радо зустрічає Вас хлібом-сіллю на вершині Говерли! - і  трошки підштовхнула Матусю до нього.
Президент узяв хлібину, поцілував її, потім відломив шматок, потовк у солі – і з’їв. Після того передав хлібину головному здорованю і поцілував Матусі руку…, ну, не ту..., не третю.
Матуся трохи почервоніли, а Татко почервоніли ще більше – як після двох пляшок очеретяної. І вже підібгали під себе ноги, аби злетіти. Але  Дідусь і тут були насторожі, бо в наших мізках прозвучало «І не думай, ледащо, бо я тобі крила обскубу!».  Ну, Татко тоді знову ноги випустили.
Президент і питається:
- А звідкіля у вас таке гарне прізвище? Може, ви Богданчику Бенюкові рідня?
- Так, так, - верещить чорнява, - куми вони.
- Куми – то добре, - поважно так каже Президент і дивиться по сторонах, чи записали це за ним.
А навколо Президента і Матусі забігали люди з клацалками, і здійняли, штовхаючись, такий лемент, що… не повірите! – розбудили дядька Леся!
 
Той не звик спати на возі, та ще й в помаранчевих штанях і брилі. То ж мовчки з’їхав із сіна, на якому лежав. Став біля воза - і очманіло кліпав очима, з яких кожного разу вилітали промінчики світла. Як ото у тих, з клацалками.
Це привернуло увагу Президента, тож він підійшов і поручкався з дядьком Лесем.
- З Криму повернувся, хлопче? – спитав він.
Дядько втупився очима в Президента. Бо не второпав, чому в свої три з гаком тисячі років його називають хлопцем.
- З якого ще Криму?
- З нашого, українського! Ти ж там чумакував, вірно? Сіль возив?
І тут дядько Лесь… Ні, не заснув, як завжди. А почав жваво відповідати голосом Дідуся:
- Аякже, сіль, Ваше Превосходительство! Важко було, ой важко! Відбивалися від воріженьків наших: туди – від ляхів, там – від татарви, назад – від москалів. Ну просто весь час відбивалися, так їм нашої солі кортіло, нехристям і п’янюгам! Але все здужали, повернулися  - із сіллю, нафтою, газом природнім… що там ще?  Ага, ще й з медом… От.
 
Дивлюся – в Президента посмішка аж до вух. Ті, з клацалками, навколо бігають, чорнявка у папірці строчить – аж дим йде.
- Славний ти хлопець! – каже Президент.
Тут всі як заволали: «Героям слава!» - мало Крихітку не розбудили. Ото було б їм, якби він прокинувся та, не дай Дідусь, заплакав. Від того плачу кожен раз землетруси бувають…
 
Аж тут Президент угледів воза – і гайда його обмацувати. Ще й прицмокує: «Ручна робота… Чудово зберігся… Боже, в мій „Арсенал” би його!.. Куди там бісовому Мерседесу!».
Потім повернувся і каже:
- Звідкіля у вас такий віз пречудовий?
Тут вже Татко пропхалися вперед і кажуть:
- Ото ми, коли жили за часів Дарія, біля міста Сузи в Перській державі, - то там і поцупили. Бо ж нікого на ньому не було…
Тут Президент як скинеться – і до народу:
- Друзі мої, то це ж є унікальна подія! Оці люди зберегли для прийдешніх поколінь старовинний український віз часів гетьмана Дорошенка, із міста Суми, що стогнало під утисками сусідньої імперської держави!
Тоді дядько Лесь, знову голосом Дідуся:
- Передаємо Вам, Ваше Превосходительство, як знаному поціновувачу старожитностей, отого воза. Що ми його зберегли від забуття і руїни.
І всі знову:
- Героям слава!
 
Чорнява – до Президента, щось йому шепоче, а той киває головою.
А  потім урочисто так:
- За величезні заслуги перед країною і нацією – нагородити родину Хобенюків Почесною грамотою Президента!
І знову:
- Слава! Слава! Слава!
 
Татко, на радощах, до Президента:
- Хильни гранчака!
Той:
- Ні, ні! Дякую – я в Сацюка вже був хильнув… А вас залишаю своєю довіреною особою по горі Говерла на виборах Президента! І дарую примірник моєї Кон-сти-ту-ції, що її зараз обговорює вся нація, як тільки де побачить.
І всі:
- Слава!
А Татко:
- Та я вже маю одну, ту, що ми її з Медісоном писали, а з Джефферсоном правили.
-  А цю, - каже Президент, недочувши за криками про Медісона з Джефферсоном, -  писав Карасьов, а правив я, власноруч.
- Ну, то й спасибі, - кажуть Татко, - хай ще одна буде, як та десь загубиться.
 
Що було далі? Заснув я на промові Президента. Скрізь сон чув якісь уривки про єв-ро-пей-ський шлях нації, ак-цепт викликів сучасності, а-ван-тюр-ну по-пу-ліст-ку, по-пу-ліст-ську а-ван-тю-рист-ку, роль особистості в історії… І в цих місцях аплодував, як Дідусь наказали.
 
Прокинувся, коли вже на подвір’ї нікого не було.
Дядько Лесь хропів на своєму улюбленому ганку, накрившись помаранчевими штанями.
Матуся й Татко тихо розмовляли на ослоні під вишнею.
- І нащо тобі воно потрібне, оте «довірена особа»? – спитали Матуся. – Ой, диви, як би знов комусь не заманулося сюди лізти, тривожити Малюка і Крихітку.
- Та ні, моя люба, - відповідали Татко, не забуваючи прикластися до пляшки з очеретяною. – Тепер ми тут спокійно заживемо. Бо після цих виборів сюди вже ніхто не полізе. Так Дідусь каже, а Він ще ніколи не помилявся.
 
Ну, задля того й воза не жаль.
 

З життя Хобенюків - 1

З життя Хобенюків - 2


© ДСЛ [27.11.2009] | Рейтинг: 48.0/26 | Переглядів: 3563

2 3 4 5 48.0/26




Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Facebook-login



загрузка...




programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2020 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Будь ласка, увійдіть за допомогою
Facebook-login