Сергій ЛЕБІДЬ
АНТИНІЧ І КРОВОСІСІ
Вони співали на світанні…
Втім, ще була ніч. І чорне, грізне небо. Грозяне й величне.
Норд-ост, здається, десь назбирав в глибинних просторах Росії всю тамтешню похмуру лиховісну дійсність і приніс сюди, під моє вікно.
У мене під вікнами є невеличкий «концертний майданчик». Для хорового співу молоді за нічної доби. Ґаночок з покриттям на задвірку школи. Зі стінами та сходами. Тут дуже зручно вмощуватись юним вокалістам. А акустика, як скаржаться мої сусіди, тут просто казкова.
Та цього разу ніхто не кидав у співучих нащадків ані вазонів із квітами, ні гранат.
Вони співали гімн України…
Тобто молодь обрала для «нічних піснеспівів» не імпортний шлягер. І навіть не вельми популярну в нашій місцевості «класику» на зразок «Мурки» чи «Достигли вишні в садку у дяді Вані». (Вона, ця класика, у нас, на Амурі, завжди шанується і дбайливо передається від батька до сина).
У цю весняну грозяну ніч вони співали про те, що згинуть їхні вороженьки, що запанують і вони у своїй сторонці…
Коли б не пісня, я ніколи не побачив би цього світанку…
На Сході вже буяло «полум’я огняне». А темне громаддя хмар все ще купчилось низько над школою і просто сунуло у наші вікна.
І враз всю цю нечисту похмуру гущу, – охопило сяюче вогняне кільце. Криваво-червоне. І все тут у мить набрало трагічних барв. Чорні хмари, здавалось, палали! І яскраві, багряно-золоті хвилі все розливалися по небу…
Сьогодні на дільниці нашої школи має відбутися голосування.
Досить дивний ранок у переддень найголовніших виборів…
У нас дуже незвичайна місцевість…
Тут, - неподалік цієї школи, біля церкви є будиночок, в якому народився Олесь Гончар. І про цей рідний для нього й для нас куточок у Всесвіті, він якось вже сказав вустами свого героя:
«Тут епіцентр життя… Тут чутніше, ніж будь-де, промовляє до тебе навколишній світ… І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою…І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти…»
…Першу похоронку З ЦІЄЇ ВІЙНИ принесли на наше подвір’я – в середині червня.
Смертю хоробрих загинув Павло, двадцятип’ятирічний хлопець із сусіднього дому. Двері його під’їзду виходять майже на шкільний стадіон. І я часто бачив, як він грав тут у футбол. Часто він грав зі своїм батьком.
Можливо, і він тоді був у гурті тих патріотичних піснярів, що співали Наш Гімн біля школи?..
Він поліг смертю відважних. Проте віддав він своє життя не в бою…
Кажуть, що саму вершину цієї трагедії (чи цього злочину) бачив інший наш сусід - товариш Павла Юрій, з його ж будинку…
Вони, - бійці Дніпропетровської повітрянодесантної бригади. Летіли на ротацію до Луганського аеропорту, вже щільно оточеного бойовиками. Із наїжаченими жерлами гармат, зенітних установок, крупнокаліберних кулеметів. Із пусковими трубами ПЗРК…
Проте за даними нашого найвищого військового керівництва Луганський аеродром тоді якраз являв собою найбезпечніше місце для повітряного транспорту. І ці військові стратеги попросту вирядили сюди кілька транспортних літаків - з великим загоном десантників…
Точніше, як про це розповідають на нашому подвір’ї, доблесні штабісти (з числа не бойових генералів) тоді послали сюди три літаки.
У першому був товариш Павла. Літак цей якимось дивом лишився неушкодженим. Вдало сів на землю… А в другому був Павло та його 48 бойових побратимів…
І десантники, що вціліли, з летовища бачили все, що сталося далі… Як заходив на посадку транспортник ІЛ-76-й, як зайнялось його праве крило, як весь літак охопило димом, і як він вибухнув…
А третій літак, аби уникнути пастки терористів, кажуть, просто розвернувся й полетів назад…
Ця подія набула тоді величезного резонансу…
Щоправда, незважаючи на всі героїчні зусилля нашої Генеральної Прокуратури, яка провадила «архіпренайсуворіше всебічне розслідування на всіх рівнях»; завзяті потуги позбавленої будь-якої поблажливості Тимчасової депутатської комісії (депутати, уявіть собі, шукали зрадників просто в Генштабі!); напружену діяльність купи авторитетних «і безжальних» військових експертів, а також на численні запевнення громадськості, - мовляв, ми ось-ось виловимо зрадників і «поведемось із ними «дуже жорстко» і т.д.… Виявити навіть «підозрілих» так і не вдалось…
І жодний генерал досі - жодним чином - так і не відповів за смерть героїв…
Єдина надія – на Страшний суд.
Певно, така саме історія буде і з численними нашими військовими та добровольцями, що масово загинули «в добре організованому пеклі» під Іловайськом?
АМУР, Дзержинсько-Петровськ
Підпис до високохудожньої ілюстрації цього матеріалу: Так тут нині мучаться агенти Пуйла та ФСБ.
