28 листопада 2009 року — День вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. День скорботи української нації, день коли народ разом з Президентом вшановує пам’ять загиблих під час геноциду. До речі і сам термін “геноцид” було вперше застосовано саме для пояснення суті штучного голоду, що його влаштувала в Україні комуністична колоніальна влада за вказівкою і під інспекційним наглядом імперського центру. Це не перше вшанування, нагадаю, що і при Президенті Кучми подібні акції проводились, хоча і не за сьогоднішніми масштабами. Те, що День скорботи набув саме сьогодні належного державного статусу — абсолютно правильно і по праву може бути віднесено до здобутків помаранчевої революції, зокрема до позитивних результатів діяльності Президента Ющенка.
Тільки чомусь залишається відчуття якоїсь фальші, якогось неістотного забарвлення цього насправді священного дня — четвертої суботи листопаду кожного року. Чому так? - давайте розберемось.
Справедливо вважається аналогом Голодомору єврейський Голокост — знищення євреїв германським націонал-соціалістичним тоталітарним режимом в 30-ті — 40-ві роки. От і порівняємо чим відрізняється щорічне вшанування жертв Голокосту від наших урочистостей. Чому їхнє вшанування викликає скорботу, співчуття і повагу в цілому цивілізованому суспільстві і злобну реакцію ворогів, а наше — делікатне, але зверхнє співчуття світової громадськості і відверте глумління наших ворогів, як зовнішніх, так і внутрішніх? Відповідь лежить на поверхні - тому що різне відношення до цих в принципі аналогічних подій народу і держави у євреїв і українців. Де опиняються нацистські злочинці, які попадають в руки ізраїльського правосуддя? - або в тюрмі, або на шибениці. А де кати українського народу ? - або на пільгових пенсіях, або відлиті в бронзі. Якщо хтось вважає, що пам’ятники і назви вулиць і площ на честь знищувачів українства: окупантам, колонізаторам і їхнім прислужникам манкуртам піднімає статус нашої країни, викликає у когось в світі повагу, то він ніхто інший, як представник поневоленого народу — заставник своїх комплексів меншовартості. Як можна ходити по вулиці Постишева і пишатися своєю країною, як можна спокійно дивитися на монумент Леніну - організатору окупації України, або Артему — відомому сепаратисту-антидержавнику, або влаштовувати фестивалі на честь Махна, який добросовісно зрадив Українську Народну Республіку і перейшов на бік Російської Федерації? І наївно чекати поваги з боку країн Європи або З’єднаних Штатів. Ну самі себе не поважаємо, то це наша справа, але чому це має у когось викликати захоплення? А вороги наші відкрито глузують з нас, прямо знущаються — зовнішні кажуть ”так званий голодомор”, а внутрішні — демонстративно відправляються в День скорботи на полювання на свою історичну батьківщину, або демонстративно заперечують очевидне — трагедію українського народу. Чому так, чому за 18 років незалежності у нас не створена політична нація, чому наш Президент, як влучно зауважив завжди влучний Анатолій Стріляний, і не Президент насправді, а скоріше лідер національно-демократичного руху? Чому, врешті решт, він разом з цим рухом такий аморфний, здатний лише на констатацію факту геноциду, про який, до речі, давно відомо всьому світу? Чому представники політичних сил, що заперечують геноцид українського народу і займаються сепаратисткою і іншою анти державницькою діяльністю (як то закриттям українських шкіл, вичавлюванням української мови тощо), отримують високі державні нагороди і посади від лідера національно-демократичного руху, а за сумісництвом – Президента України? А головне — що ж з цим робити?
Спочатку проаналізуємо, які події вплинули на сьогоднішній стан речей, що перетворило колись могутній етнос Україної Русі на сьогоднішню державу, я б сказав країну — віртуальну колонію, колонію неіснуючої імперії, яка животіє під гнітом мертвої тоталітарної ідеологічної системи.
1917 - 1920 роки, роки, що мали би стати роками народження української держави, ними не стали. Тривале перебування в московському рабстві спотворило народ, винищивши покоління потенційних керманичів. В результаті - зради лідерів, відсутність дисципліни, відсутність чіткої безкомпромісної націоналістичної позиції у переважної більшості керманичів, а відтак — розгубленість і дезорієнтація народу і поразка в війні з Росією, яку пізніше майстри історичного абсурду назвуть — громадянською. А може не абсурду? Може і справді це була громадянська війна між громадянами України і Росії? - адже дійсно, перші воювали за свою незалежність, а другі — за збереження своєї Російської імперії?
Отже ми програли, і миттєво вже 1921 році отримали перший голодомор — тотальне пограбування, плату за свою поразку. Втративши державу, не можна захистити себе і свої сім’ї від ворога, це знають всі державні народи, тому саме їхні еліти є гарантами державності. Ми не мали відповідних еліт в достатньої кількості тоді, не маємо належної кількості їх зараз, правда в меншій мірі – кількість таких політиків все ж зросла і це дає надію.
До 1932 року була ще одна подія, яка власне і була соціальним геноцидом (на відміну геноциду — етнічної чистці, яким став Голодомор). 1928-1929 роки — роки колективізації. В рамках цього процесу було запроваджено конфіскацію земель і іншої власності у заможних селян, для цього створювались зі складу сільської громади так звані комітети незаможних селян (комнезами), які допомагали комуністам грабувати (розкуркулювати) заможних селян і відправляти останніх з їхніми сім’ями на вірну смерть до Сибіру і Казахстану. Комнезами були досить чисельними, людей спокушали можливістю пограбувати “награбоване” і, на жаль, цей традиційний спосіб комуністів спрацьовував часто. Розкуркулення досягло своєї мети — моральної деградації великої частини селянства (грабіжників-комнезамівців) і створення колгоспів — інструмента для здійснення Голодомору (обмовлюсь, що колгоспи створювались не тільки для цього, але то інша тема). Саме завдяки існуванню колгоспів було технічно можливо зібрати основні результати праці селян і конфіскувати їх, тим самим прирікши останніх, до речі, в тому числі і колишніх комнезамівців, на голодну смерть.
Багато доказів того, що Голодомор 32-33рр. був не тільки на території України, а і в російських областях з українським етнічним населенням (наприклад в Кубані), і це не випадково — крім зміни етнічного складу, потрібно було ще вбити страх в українця, страх на рівні підсвідомості. Треба прямо сказати, що мета ця була комуністами втілена в життя, хоча не абсолютно і не навіки. Вже під час Другої світової війни наш народ подав взірець мужності і наснаги, намагаючись в лавах УПА відновити загублену державність. І нехай це не вдалося, але якісно вищою, набагато ефективнішою була ця боротьба ніж змагання 17-21 років. Висока дисципліна, згуртованість, мужність, безкомпромісність до ворогів — ось що дало можливість навіть в військовій поразці отримати моральну перемогу, перемогу, яка реалізувалась як перемога політична в 1991 році.
Отже ось вам і причини сьогоднішнього страху народного і президентського, ось вам і рецепти лікування. Дисципліна, мужність і... прагматизм — залишити “діючому” Президенту займатись улюбленими справами доброго “грічкосія”, дати відсіч волаючим влади бандюкам, обрати лідера, спроможного навести лад в державі, спроможного боротись з корупцією, сепаратизмом, перекачкою грошей в офшорні зони і примусити цього лідера силою громадської думки провести українізацію, деколонізацію, декомунізацію (адже ми хочемо в Європу, а там комуністичні режими давно вже офіційно визнані злочинними). Але все ж таки, не сила громадської думки має бути вирішальною в цьому процесі і не європейська налаштованість більшості українців, не треба утопій. Українська громадськість слаба, дай Бог, щоб не допустила вона антиукраїнських бандитів до влади. Прагнення до Європи – це суто споживацький чинник, головним важелем відродження України має стати раціональна прагматична думка лідера і її політичного оточення, їхня спроможність - інтелектуальна і духовна - зрозуміти, що тільки українізація, деколонізація і декомунізація зроблять Україну Державою, український народ Нацією (не плутати з племенем або графою «національність» в паспорті), а їх самих - лідерами цієї нації, яким до того ж буде заброньовано не просто місце в історичній пам’яті, а п’єдестал. Історія, в тому числі і наша, знає багато прикладів, коли такими лідерами ставали жінки. В сучасній Україні є один реальний політик, який може врятувати країну від совкового реваншу перефарбованих комуністів і бандитів. Так, це - Вона, а Вона – це Україна. Давайте ж побажаємо собі і їй наступний День Голодомору не тільки скорбіти, але і пишатись перемогами над ворогами України.