Подзвонив мені нещодавно знайомий олігарх. Ну, як олігарх... Не те, щоб великий олігарх, але людина зі статком – має власного інвалідного візка. Подзвонив і на емоціях мені став розказувати, як він допоміг ополчєнцам і як над ним за це знущались правосєки. Лишень маленький епізод у кривавому вирі подій... але так він мене вразив, що не можу не поділитись.
 
Так от. Катався цей олігарх на своєму візку парком. Сам катався, бо він людина дуже скромна і шофера ніколи не мав (як і іншої прислуги). Аж раптом стрілись йому по дорозі мірниє житєлі, що згинались під важким грузом, стогнали, але тягли на собі здоровецький ящик. Очевидно, в ньому були подарунки для дітей-сиріт. Або цукерки. Чи м’які іграшки. А може,  інсулін... І так мого олігарха ця картина пройняла, що навернулися йому сльози на очі, заволав він несамовито та зіскочив з возика інвалідного – де тільки сили взялися. І так жваво зіскочив, що зламав собі два ребра, підбив власне око і набив собі гулю розміром з пів (а то й три чверті) ДНР. Вдячні ополчєнци обійняли його міцно, погрузили ящик на візок і покотили його, голосно вихваляючи благодійника. Благодійник же тим часом згадав, що у нього окрім візка є ще й гаманець і його теж було б непогано віддати цим мужнім народним захисникам. Тож він спробував наздогнати їх, пересуваючись на руках, але де там... Добре, що один з ополчєнців мав гарний слух та чуйне серце, повернувся назад і – зі словами вдячності – прийняв у олігарха гаманець в якості гуманітарної допомоги.
 
Але не бува щастя без горя... Коли вже мірниє житєлі щезли за рогом, на мого знайомого, скориставшись його беззахисністю, напали правосєки. Вони принизили гідність цього достойного чоловіка, піднявши його на руки та транспортувавши таким чином у лікарню, де представники хунти проводять над мірними жителями жорстокі експерименти...
 
Та ви не хвилюйтесь. Мій знайомий вже вдома. З ним все добре, бо має він незламний характер. А тепер він ще має у серці своєму неохопну любов до мирних жителів.