Скоро мине півроку від початку російської агресії в Україні та анексії Криму. Пересічні українці затамувавши подих слідкують за реакцією світового співтовариства на цей нечуваний фашистський злочин. Картина начебто знайома, принаймні – з літератури та кіно. Всі атрибути на місці, як має бути: фюрер  – абсолютно біснуватий, рібентроп -  достатньо знахабнілий (варто хвилину його послухати), гебельси щоправда миршаві, зате он їх скільки – легіон (тільки слухати не раджу – можна отримати запалення мозку), екзальтований Путлером натовп теж нівроку – майже 100% підтримка на 1/8 частині суші, всіх незгодних – чи то шельмують чи то лінчують (здаля не видно), антипутлерівська коаліція створена (гельгочуть, наче гуси, всі білі, тільки один чорний – це ватажок, зветься Хусейн, хоча на це і`мя і не відгукується), п’ята колона теж в наявності і достатньо огидна (абсолютно не можливо ні слухати ні дивитись), міжнародний договір, що був віроломно порушений – взагалі вище всяких похвал (як-не як гарантії безпеки і територіальної цілісності від найсильніших держав світу а не якийсь там договір про ненапад), а все ж чогось не вистачає. Найспостережливіші вже помітили: не вистачає практичних дій з відсічі агресору та відновлення порушеного ним світового порядку. Почали вже гадати: коли ж воно вже почнеться. І де. І як. А воно все ніяк. Натомість нас з усіх боків щільним кільцем оточили дивні істоти, які розмахуючи мозолистими язиками висловлюють свою стурбованість невмотивованою віроломною агресією Росії щодо суверенної держави України. Натовп цей з кожним днем збільшується, а кільце стискається. Знайомтесь: це професійні Турбуни (іноді їх ще називають дипломатами). Вдивіться у їх натхненні обличчя! Вони отримують насолоду, займаючись улюбленою справою. Ні, не брешуть, як ви щойно подумали, якраз навпаки – говорять правду. Брешуть вони майже безперервно все життя - по роду служби і без найменшого задоволення. Уявіть собі, як приємно професійному брехуну говорити правду, та ще й під час виконання службових обов’язків! Оптимісти чують у їх словах обіцянку підтримки, песимісти – співчуття. Я належу до реалістів і намагаюсь чути саме те, що мені говорять. В даному випадку - стурбованість. Вдивіться в їх лощені, самозакохані обличчя, багатий, презентабельний одяг, шикарні автівки. З першого погляду очевидно, що існуючий світовий порядок їх цілком влаштовує, а отже кожне суттєве порушення цього порядку – турбує, про що вони цілком щиро нам заявляють. Старожили, які серед них є, ще пам’ятають, як особисто висловлювали свою стурбованість Китаю з приводу віроломної анексії суверенної держави Тибет у далекому 1955 році. Не чули про таку державу?  А звідки вам про неї чути? Вона ж анексована, тобто не існує, а отже і висловити нічого не може – навіть стурбованості. Існує, щоправда, Далай-лама, верховний вождь всіх буддистів, живе втілення Будди і за сумісництвом – глава того самого Тібету. Він регулярно висловлює свою стурбованість. Але тихенько-тихенько, щоб Китай не розсердився. А то ще з дому вижене.  Далай-лама щоправда живе в Індії, але для Китаю це – не проблема… Запитаєте: а чому ж Турбуни не захистили Тібет, не домоглися відновлення його державності і суверенності? А з якого дива? Вони цього і не обіцяли. Нам теж, до речі – не обіцяють повернути Крим. Обіцяють вжити заходів щодо повернення. Відчуваєте різницю? Чи Ви теж песиміст, чи (боронь Боже) оптиміст? Обіцянки вони звичайно виконають. Заходів вживуть, санкції посилять ще не раз. Ризикну спрогнозувати введення заборони на експорт до Росії новітніх шампунів для собак (там собак все одно не миють, на них там їздять, а час від часу – їдять, а отже виробники шампунів відчутних збитків не зазнають, лобіювати скасування санкцій не будуть) та імпорт з Росії діамантових кольє (своїх нікуди подіти). І російським діячам мистецтв, що підтримали анексію Криму, заборонять  в`їзд до себе (вони все одно туди не їздять, не те що Путлер). Але якщо ви сподіваєтесь, що вони  заборонять імпорт російського газу до себе та експорт вертольотоносців до Росії, а також в`їзд Путлеру – жорстоко помиляєтесь. Не заборонять. І не тому, що вони нам не співчувають (вони ж уже сказали, причому цілком щиро – співчувають, та ще й як, не дай їм Бог опинитись на нашому місці) а тому, що такі дії ще більше порушать звичний і любий їм світовий порядок, і так уже раптово порушений якимсь лисим гномом, що невідомо звідки виліз… Крім того, це зачепить їх економічні інтереси, а це вам не Крим якийсь – зачіпати їх економічні інтереси без крайньої потреби я навіть ворогу не пораджу. На це навіть Путлер не наважиться! Поки що… Що буде далі? А те, що завжди було. Історія ж повторюється. Згадаємо, як було минулого разу: лідери демократичної Європи (Євросоюзу тоді ще  не було)  29 вересня 1938 року віддали Гітлеру частину Чехословацької держави, де проживало чимало етнічних німців, щоб його «умиротворити». Чехів і словаків не спитали, але обіцяли їм зберегти непорушно те, що залишилось від Чехословаччини. Гітлер умиротворився на цілих кілька місяців та й захопив рештки Чехословаччини. Турбуни втерлись і проковтнули. Зараз одна відома фрау веде таємні переговори за принципом: визнання анексії Криму за припинення війни в Донбасі. Те, що Донбас не її, а наш - дрібниці, які її не обходять. Адже вона має силу. Принаймні, їй так здається... 1 вересня 1939 року  нападом Гітлера на Польщу почалась друга світова війна. Теоретично. Тобто, турбуни, що мали з Польщею договір про військовий союз (НАТО тоді теж ще не було) оголосили Гітлеру війну. Але не воювали. Не мали часу - висловлювали стурбованість. Воювати почали, 10 травня 1940 року, коли Гітлер напав уже не на їх союзників, а на них особисто. І не сказати, що слабкі були – англійці потім близько року воювали з Гітлером сам на сам, і не програли нічого суттєвого, ворога на свою землю не пустили. Тобто – не слабкі були, а нерішучі. Дуже вже дорожили вигідним їм світовим порядком, не хотіли його порушувати. Гітлер це знав. Думаєте, Путлер не знає? А що ж чехи, словаки, поляки? Через шість років Сталін визволив їх від Гітлера. Ще через сорок чотири роки НАТО визволило їх від нащадків Сталіна. Тепер чекають, поки хтось їх визволить від НАТО. Тому що одного разу ввіривши комусь свою долю,  тобто перетворившись із суб’єкта в об’єкт політики, повернутись назад  у статус суб’єкта  дуже важко. То що ж, нічого не можна зробити, щоб уникнути сумної долі Чехословаків? Можна, ще й як! Тільки треба робити самим, а не чекати, що Турбуни щось зроблять. Все що вони хотіли і могли – вони вже зробили. А отже нам від висловлювання своїх стурбованостей і вислуховування чужих давно пора перейти до рішучих дій. Знищення банд диверсантів, яких Путлер одразу заміщує новими, проблеми не вирішить. Я не закінчував академії Генштабу, але знаю, що на своїй території війни не виграють... А "стурбованостей" і "санкцій" Путлер зовсім не боїться. (Може, треба придумати якесь інше слово?)   Війна - найбільше лихо видуманеї людством. Однак вона не тільки забирає життя, сили і гроші, але і дає нові можливості. Причому втрати ми понесемо у будь-якому випадку. А щоб скористатись можливостями – треба ще дуже постаратись.
Але це вже зовсім інша історія…