Відтепер я спокійний за долю країни. За її честь і гідність, за непорушність кордонів і територіальну цілісність. Не страшні нам ні терористи, ні сепаратисти разом  з усілякими диверсантами, федерастами та ліберастами. А чого нам боятися? Мудрий Верховний Головнокомандувач передав основу нашої безпеки – Збройні Сили – в надійні руки геніального полководця Гелетея Валерія Вікторовича.
 
Чому генііального? А ви змогли б за два роки вирости від міліцейського полковника до генерал-полковника? І не намагайтесь, це під силу лише такому вундеркінду як Валерій Вікторович.
 
Не шукайте в енциклопедіях чи мемуарах детальних описів блискучих перемог нашого героя. За наявністю відсутності таких. Не водив він полки на штурм ворожих фортець. І глибоко ешелоновану оборону ніколи не створював. І чужу не проривав. І над стратегічними військовими планами не заморочувався. І ще багато чого не робив. Бо академіїв він, як то кажуть, не кінчав.
 
Хоча ні, одну академію таки подужав – Українську академію внутрішніх справ.  А там, як відомо, всіляким стратегіям, ударам та контрударам не навчають. Там надають перевагу таким дисциплінам, як прикладна математика з наголосом на віднімання та ділення. І попри все наш самородок спромігся зробити таку карколомну кар’єру.
 
Не зупинятимемось на тому, як він із Закарпатської області потрапив до Києва. Про це міг би розповісти його патрон Віктор Балога. Той самий Балога, про якого президент Ющенко сказав: «Балога – це я». Почнемо з 25 травня 2007 року, коли «народний президент» призначив міліцейського полковника Гелетея начальником Управління державної охорони.
 
Призначити призначив, а сам подумав, негарно якось виходить. Правоохоронний орган спецпризначення, забезпечує охорону понад 20 посадових осіб держави та ще близько 70 об’єктів органів державної влади, а очолює його простий міліцейський полковник. Непорядок, треба негайно підвищити у званні. Ну десь як Кіса Вороб’янінов: «Я, – говорит, – хочу, чтоб дворник у меня с медалью был». Так и говорил: «Ты, Тихон, считай себя уже с медалью»…
 
Сказано – зроблено, не минуло й місяця як наш кіндер-сюрприз  став генерал-майором. А Віктора Андрійовича гризуть сумніви: чи не пожмотився  я? Генерал-майорів у нас хоч греблю гати, а тут такий специфічний орган, і раптом на чолі усього лише генерал-майор. Цілих два місяці мучився, і у серпні того ж таки 2007 року зробив Валерія Вікторовича генерал-лейтенантом. А позаяк той старанно охороняв вельможні тіла, то рівно через рік став генерал-полковником.
 
Тож чи варто дивуватися, що Петро Олексійович поставив цього самородка на чолі Збройних Сил України? Якщо його вінценосний кум так високо оцінив таланти вундеркінда, то які можуть бути сумніви! Дивуватися лишається тому, що він не зробив цього раніше.
 
Отже, проблему армії вирішено. Тепер не завадило б подбати про СБУ. Ризикну нагадати Петру Олексійовичу про існування ще одного паркетного генерала – Валерія Хорошковського.  Чи не посадити, пардон, чи не поставити його на СБУ? Адже він вже якось очолював цю службу. Тоді гарантована не лише територіальна цілісність, а й «від Сяну до Дону» можна сміливо замінити на «від Атлантики до Уралу». Та що там до Уралу, за наявності таких талановитих полководців, починаючи з Верховного, можна й до Тихого океану.