Колись, через багато років, коли все це затихне і почне забуватись, коли ветерани війни стануть рахувати роки до пенсії, а сліди боїв заростуть степною донбаською зеленню - знаєте, як ми будемо згадувати ті часи?
 
Ні, звісно ж і Євромайдан, і "Кримняші", і Хуйло, і збещещений Бабай, і "Куля в лоб", і Юля в колясці і багато іншого - це все пригадається за святковим чи поминальним столом. Але це все - антураж, фон, красива вітрина. А от суть всього, що відбувається зараз і ще буде відбуватись - як вона виглядатиме тоді? Що напишуть у підручниках історії для наших внуів про ці місяці, можливо, роки. Як охарактеризують цей період наші нащадки?
 
Як час, коли крізь замшіле і прогниле тіло УРСР почала проростати Україна. Справжня, не бутафорсько-шароварна, чи офіційно-показова - а справжня, від душі і серця, з кров'ю і слізьми. Україна. Нарешті своя країна, вистраждана і відвойована, а не отримана у подарунок від 239-ти маленьких поросят.
 
Ось подивіться це відео.
 

 
Це Нікополь. Дніпропетровська область. Яка, який, які - були чим завгодно, але не Україною. Де говорили і говорять в абсолютній більшості на русском язикє. І говоритимуть ще довго, так. Але тепер це - уже інший Нікополь. Інша Дніпропетровська область. Тепер цей регіон - як і багато інших, як моє рідне Запоріжжя і Миколаїв, як Одеса і Херсон - має чітку національну ідентифікацію.
 
Всі ці довгі роки квазінезалежності і псевдоіснування в Україні не знімалось з порядку денного питання - як зробити, аби Україна знов стала Україною. Точніше, на Україну перетворилась УРСР. Різні ідеї придумували, теорії. А воно он як все просто виявилось. Просто - і, так, водночас дуже важко. Бо за цю самоідентифікацію, за перетворення населення в націю це саме населення платить кров'ю. Але інакше, мабуть і не буває.
 
Це, знаєте, як національний гімн. Його не можна написати в угоду царю, генсеку чи президенту. Він народжується в війні і для війни. Як "Віійськовий марш Рейнської армії" (тепер відомий як "Марсельєза"), або "Пісня польських легіонів в Італії" ("Мазурка Домбровського"/"Єще Польска нє зґінєла"). Тоді він стає символом і пісенним втіленням нації. Бо вона народжується - чи відроджується - разом з ним. Наш гімн існує давно, але лише тепер для нас - і для прийдешніх поколінь - наповниться справжнім змістом. Як і інші символи - наприклад, День Незалежності. Або День української армії.
 
Поверніться до відео. Колись давно, до війни, ті триколори б не викликали аніякої реакції. Та навіть на Галичині, думаю, не те що на Січеславщині - ну їде собі фрік і їде, хто зна, що у нього в голові. А тепер це настільки чіпляє людей, що це не поясниш простим бажанням "побикувати". Це вже інше. Воно зле, так - але яким це почуття може бути зараз, коли Україна фактично відвойовує свою незалежність? Це колись потім ми, можливо, знову станемо добрими і почнемо ставитись до російських прапорів спокійніше, як потихеньку відновлюються нормальні стосунки в колишній Югославії. Поки що українці будуть злими. А кацапи - мертвими. Бо це наш - і їх - вибір.
 
Коли я бачу такі випадки, випадки, в яких людина готова стати злою заради своєї (!) Батьківщини - я упевнююсь в тому, що Україна таки відбувається. Відбувається рівно так само, як і десятки, сотні держав до неї - війною, кров'ю і злістю. І це повторення говорить якраз про те, що це всерйоз і надовго. А якщо говорити про нас, наше покоління, якому зараз від 20-ти до 40-ка - то назавжди.
 
P.S. Ну, а побічні ефекти - наприклад, росіяни вже починають скиглити, мовляв, дожились до того, що по голові за наш флаг можна отримати "на Украине"... Так не ми цю війну почали. Не нам і пожинати негативні її плоди. У нас своє. Рідне.