Всупереч законам гравітації, душа не піддається земному тяжінню. На тлі подій останніх місяців, відроджується українська нація. Кволо відкриваючи оченята, як те маленьке кошеня, тягнеться до світла, у темряві нащупуючи правду. Вже не час ставати чужим серед своїх. Ми нівелюємо розбіжності між статичними поглядами на усталені речі і розуміємо, що якими не були б різними, а є -  єдиними. Цінності, закладені в генетиці проживають свій найвищий час піднесеності, відродження. Так буде завжди, назад дороги вже немає. Мікросвіт зміняється на очах, а може це наш Всесвіт? Такий, який ледь втримається на долоні. Розхитані рейки сьогодення такі крихкі, що хтось вже не відмовляється вірити, в ту мить як десь збито потяг, а десь вище – літак, вертоліт…У когось в душі гріється змія, а в когось горнуться  до передсердя птахи. Ненависть не знає кордонів, їй любий дотик вогню і слід від куль, для неї це є магнітом, а ще люди, які свідомо топчуть у собі все людське у прагненні стати іншими, відділитися. Кожен вибирає сам, які новини дивитись, кого слухати. Один сценарій може писатися роками. Промивання мозку біглими стрічками немає свого закінчення. Очі, щільно забинтовані, тамують інформаційний голод новинами з отруйних ЗМІ. Отрута швидкої дії. Часом, непередбаченої дії. Зі зв'язаними руками хочеться зненавидіти тих, хто є вільними, тих, у кого свобода закладена в генетиці. Зі зв'язаними руками вчаться стріляти.
Самоперекрите повітря істини задихається від ізоляції. По той бік кордону прокидається інше вже сонце.
Різні світи в одній країні. У разі їх пересічення горизонт може стати липким від крові, а небо ніколи не пробачить. Люди настільки прагнуть спокою, що мовчать. Ягнятка мовчать, але колись скажуть. В день, коли хтось з натовпу скаже, що запізно, але його ніхто не почує. Не всі чують один одного. Створені кимось кордони виходить, що в силах зупинити прихований здоровий глузд. У пошуках кращого життя головне не вдаритись в такі крайнощі, як зрада всьому людському, якою б не була тяжка ситуація, не ставати сугерендом, якому можна навіяти абсолютно все. І чи не найголовніше - не залишитись наодинці з автоматом і чужою стрічкою, з недовірою місцевих жителів та авторитетом нових «знайомих» - колег, які не відрізняють тероризм від сепаратизму, які кожної хвилини можуть повернутися вантажівкою, по-дитячому наївні, по-дорослому жорстокі, одіозні, без лаврів. Дисонанс різних поглядів, не почутих голосів, викликає непорозуміння, яке, якщо вчасно не зрозуміти, переросте нас у тих, ким би ми, здавала лось, не змогли б стати.
Ми маємо справу з розрізом реальності у свідомості громадян. Мабуть, він був занесений від сусіда. Більшість навчилась не піддаватись на провокації. У більшості є всі шанси залишитись Людиною, а не людиною з маленької літери, непомітно так. Вакцини європейських друзів навряд чи допоможуть віднайти рівновагу у взаєморозумінні, налагодити діалогові мости. Адже всередині нас розростається прірва між нами самими, часто того не помічаючи. Тут головне говорити. Знаєш, на просторах інтернета шириться багато всіляких цитат з груп, як наприклад, «байдужість вбиває». Ти лише вдумайся.
За невдало підібраною екіпіровкою байдужості, так званого, «пофігізму» вбачається проблиск, а от чи світла?
Щохвилини виникають все нові і нові питання. Чому не змінити громадянство, коли є можливість? Чому знайдеться безліч «не можу», слабко аргументованих тим, що територія належить Іншому? А тому іншому все одно, у іншого свої проблеми.
Експериментальність  східного регіону в тому, що він не знайшов себе. Хтось проводить у ньому слідчу експедицію, а він сам собі є дослідником, який намагається навшпиньках пройтись по своїй землі. А в той час українські військові, як ті пожежники, рятують майбутнє, яке пручається, виривається.  Хтось навчився сутулячись стріляти, а хтось із рівною спиною тримати удар так, як ніхто не вмів. Просто хтось любив. І вірив, тримаючи в руках гімн. Нехай в нас деморалізована силова структура, але ми робимо спроби, які не є марними. На жаль, трапляться звичайні люди, які не належать до жодних батальйонів, силових структур, є деморалізованими. В цю мить вони свідомо чинять помилки, які нічим не виправдані. Ніхто їх не візьме на перевиховання, бо нікому не потрібні. Поки самі себе не зупинять.
Націоналісти сусідньої держави розчаровано подивляться новини, вони вірять у свою країну, а не в царя. Їм прикро. А тобі? Їм соромно. А як тобі, прагнучи анексувати не своє? Чужоземець серед своїх. Серед чужих ти свій. Віднині я тебе знаю, але, знаєш, тих, хто тоне, рятують, але навряд чи тобі це потрібно.
Люди свідомо вводять санкції проти себе. Чому? Не скажуть. Бо так краще. Там краще.
Останнім часом ми дедалі частіше відчуваємо закон сили, аніж силу закону. Всі домовини чомусь лишаються не почутими, а пояс нестабільності стає напруженішим та щільнішим. Люди звикли надіятись лише на себе, навчились не просто класти руку на плече, а й давати її тим іншим, яким потрібна підтримка. Під силу все або нічого.
Обстріляні світанки. Невідомі експедитори трощать вашу інфраструктуру. Комусь відчувається «рука запада», комусь все одно, головне щоб тільки мир. «Моя хата скраю» девіз частини прошарків населення хворобливого регіону, який взяли за спосіб життя. Щасливі? Ні-так. Ніяк.
Самолікування тут не є шкідливим, наполоханий регіон має віднайти своє місце і закріпитись у ньому. Відстояти, вистояти…Слова?
Надто глибока рана.
Пройшовши стадію революції, перед нами визрів новий неповторний етап, який хто прийняв, а хто відштовхнув.
Ніколи не зможеш точно взнати чи не зазирне темрява у твоє місто.
Коні Ареса можуть ввірватися у твою домівку. Чи відчиниш.
Хтось складе свій щит, наскрізь пробитий кулями брехні і з'явиться в нових обладунках, такий собі «воїн». В очах блищать купюри змішані з ненавистю. Цілиться в небо.
Згадалися рядки з одного вірша.
«Душа  рветься  все  до  неба  -  непривітне  небо.
Непривітне,  безотвітне  -  нас  йому  не  треба!
( М. Костомаров «Зорі»).
Чиясь душа рвалась вберегти місто від літака, який падав вниз, в той час як хтось надривав голос за те, від чого не отримає користі; як хтось казав, що все марно; як хтось ставав ворогом; як хтось вже став ворогом, куди нижче? А літак згорів, але вірю, що десь він взлетів.
Все не буде марним, якщо буде почутим. Мовчання і байдужість вбивають. На жаль, цього не пишуть у біглих стрічках новин.