Ми часто чуємо, що військовими діями проблему Донбасу вирішити неможливо і необхідно припинити вогонь і починати переговори. Цим Тігіпко діставав нас всю передвиборчу компанію, це зараз повторюють і інші.
 
Коли грабіжники вриваються у ваш дім і кладуть вас на підлогу, вони зазвичай починають переговори: "Покажеш, де бабло -- і ніхто з твоїх рідних не постраждає". Якщо ж грабіжники вриваються у ваш дім, а до вас якраз приїхали в гості брати зі своїми дорослими синами, то вже грабіжники труть підлогу неголеними щоками. А ви починаєте переговори, на яких умовах вони зможуть дочекатися приїзду міліції не дуже побитими. Як бачимо, у цих двох випадках відрізняються не тільки імовірні результати переговорів, а навіть висунуті умови.
 
Цікаво, що про необхідність терміново починати переговори нам постійно втирають ті, хто каже, що підтримує цілісну Україну. Але одна з умов, яку вони хочуть поставити на перемовини – це те, що саме вони будуть вирішувати, як буде виглядати та єдина Україна. І наші бачення держави їм до одного місця. Ми знову почуємо, що НАТО – НЕТ і з єврогеями нам не по дорозі. А Росія – це наш брат, хоч і трошки буйний. І тільки в російському болоті ми зможемо жити…
 
Якщо  більшість українців не бачать України без Донбасу, то поставити той регіон на коліна вже не достатньо. Доведеться класти мордою в підлогу. Саме мордою. Брутально і грубо. Інакше Донбас ще купу років буде регіоном нестабільності. Ті, хто взяв в руки зброю, повинні відчути, що у війні проти більшості зброя не є вирішальним чинником.
 
В США теж колись меншість хотіла диктувати свої умови більшості. Чомусь те, що там сталось, називають громадянською війною. Насправді ж тоді рабовласники воювали проти капіталістів. А гинули прості люди. Майже, як у нас. Пройшло якихось два сторіччя, а на Півдні вже ніхто навіть не заїкається про переваги рабовласницького ладу. Може, й на Донбасі через 200 років ніхто не буде вимагати особливого статусу для російської мови?