для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Козацька база починає діяти.


Козацька база починає діяти.
    У нашої країни є дві проблеми… Ні, не так. У нашої країни – безліч проблем, але серед них є дві вельми серйозні. Перша – як колишнім учасникам самооборони Майдану принести своїй державі користі трохи більше, ніж вдавати живі пам’ятники революції на головній площі країни? Друга – як надати бажаючим громадянам нашої країни основи військової підготовки? Таке життя у нас нині – треба.
    Зелені вільхи і ялинки пролітають за вікном авто. Я прямую до людей, які на обох проблемах знаються досконально. Особливо – на проблемі військової підготовки мас.
    Ще рік тому потреба знатися на зброї, системах індивідуального захисту, маскуванні та інших примудрощах професійного вояка, виглядала для нас як щось середнє між анахронізмом і нісенітницею. Ми свято вірили в непорушність Будапештського меморандуму, і непохитність кордонів, в те що надворі 21-е сторіччя і в разі чого Європа і цивілізований світ зупинять будь-яку зовнішню агресію. Реальність же виявилася мерзотною і цинічною. Стараннями Кремля Будапештський меморандум перетворений на клапоть паперу, цивілізований світ повис в кроці від перспективи Третьої світової війни – звісно ядерної, а світ з блаженного мирного 21-го ст.. стрімко пересунувся в буремне 19-е. Нагальною стала проблема власної безпеки. Український громадянин задає собі цілковито логічне питання: «А якщо завтра на моїй вулиці – ворог? Що мені робити?» Навіть якщо зброя в руках…
    Добре, якщо ви маєте навички поводження зі зброєю, виживання, рукопашного бою, піших маршів в лісі або зруйнованому місті. Добре, якщо біля вас є організація, на яку можна покластися, яка  направить і спрямує. Війна – командний вид спорту.
    А якщо всього цього у вас немає, а ваш автомат виведе з ладу перше ж забруднення, бо ви не вмієте його розібрати для чистки? І якщо напроти вас – навчений та озброєний убивця? Що ви робитимете? А робитимете ви те саме, що й більшість патріотів України в Криму та на Донбасі – ви ляжете на дно мов підводний човен і позивних не передаватимете, бо єдиним наслідком з тих позивних буде домовина. Ваша власна.
    Нелегка справа виживання власної держави потребує зовсім інших навичок.
    Хмариться – все явно вказує на скорий дощ. Неприємно. Ті хто мене запросили, пообіцяли що їхня подія відбудеться незважаючи на дощ, град чи буревій, але мокнути аж ніяк не кортить. Та хіба хочеш? Мусиш.
    Припаркувавши машину, зразу ж перевзуваюся в офіцерські чоботи – очевидно, висока мокра трава кросівки промочить миттю. На мене чекають. Кілька кремезних хлопців у камуфляжі натівського зразка з шевронами «Українське реєстрове козацтво» щиро вітаються і зауважують що прибув я вельми вчасно – як раз вони ведуть групу гостей до мети нашої мандрівки. Вузька стежинка. Земля, що слизить під ногами. Мокрі кущі.
    - Хлопці, а машина тут проїде?
    - Так, ГАЗ-66, УАЗ, Запорожець коли сухо…
    - Ясно. Машина тут не проїде…
    Час відкрити карти. В пошуках можливості здобути початкову військову підготовку, наші громадяни вже пробували звертатися за призначенням – тобто до Збройних сил. І ті радо надавали таку допомогу… за окрему платню. Фактично – допомога зводилася до шкільного курсу НВП радянського зразка (хто застав – той знає) з відповідними вогневою підготовкою і нормативами. Козаки Київського козацького полку ім. Тараса Шевченка резонно вирішили, що таким темпами агресора переможемо ми не скоро. А нам ще Донбас замирювати і Крим вертати.
    За плечима моїх провідників – чималий бойовий досвід. Під час Майдану козаки-реєстроці брали участь у всіх гучних протистояннях в склади 4-ї Козацької сотні. Нині вони захищають свою державу в складі батальйонів територіальної оборони «Азов» та «Донбас». Ще один напрямок роботи полку – створення учбово-тренувальної бази, для навчання військовій справі усіх бажаючих. Інструкторів – колишніх офіцерів ЗСУ серед козаків не бракує. Навчання мусить відбуватися на місціні до якої ми прямуємо. Нас запросили на відкриття навчально-тренувальної бази Київського козацького полку ім. Т. Шевченка.
 

 
    Лісова галявина огороджена стовпами з колючим дротом. Імпровізований шлагбаум. За ним – плац над яким майорять два прапори, державний і червоно-чорний.
 

 
На вході – озброєна варта. Нас упізнали.
    - Здоров”я бажаємо, пане отамане! – Юні вартові тягнуться в струнку. І вже традиційне. – Слава Україні!
    Оглядаюся. Праворуч – імпровізована караулка, фактично, навіс для вартового. Ліворуч – викладена мішками вогнева точка. «Серйозно тут у них».
 

 
    Проходжуся плацом, оглядаю споруди. Все нагадує великий табір радянської «Зарниці». Рядами вишикувалися намети різних калібрів. Поруч - кілька споруд розміром побільше.
 

 
    Маскувальна сітка. Стрілецька ячійка.
    - Там – столовая. Тут под навесом – учебный клас. Там дальше – площадка для отработки тактических упражнений. Строим приспособления для тренировок по альпинизму, - командир полку полковник Андрій Мойсеєнко гостинно знайомить нас зі своїм господарством.
    Розглянути детально – не встигаю, базу накриває дощ. Мушу заховатися в учбовому класі.
 

 
    Озираюся… й очам своїм не вірю. Переді мною – Михайло Гаврилюк, відомий боєць козацької сотні самооборони Майдану, той самий якого Беркут виводив голим на мороз. Михайло також завітав у гості до своїх братів-козаків на відкриття навчально-тренувальної бази.
 

 
    Щоправда розговоритися з Михайлом не вдається – до учбового класу підходить панотець. На заставленому камуфльованими рюкзаками і бронежилетами столі з’являються чаша, триптих, підсвічники, Біблія. Є в цьому щось символічне. Мабуть і в давні часи воно так відбувалося – кобеняк з плямами крові, шабельні піхви, сідло, сакви… і дароносиця до причастя.
    Відкриття навчально-тренувальної бази починається зі служби Божої.
 

 

 
    Панотець урочисто читає молитви і в якийсь момент спів перетікає у знайоме «Боже єдиний і милий нам Україну храни!» Коли молитви були відспівані, панотець старанно окропив свяченою водою козаків, пройшовся вздовж периметру і освятив територію бази.
 

 
    Закінчується обряд урочистим цілуванням хреста. Початок роботі покладений.
    Обряд проведений, дощ закінчився і козаки та гості неспішно виходять на плац. Заходяться розмови. Здається – урочистості на честь відкриття бази добігли кінця і можна забиратися додому. Спокій розриває гучна команда: «Шикуйсь!»
 

 
    Вишикувані в два ряди козаки завмерли струнко.
 

 
    Лунає доклад начальника бази командирові полку.
 

 
    Командир вітається до козаків – все як на параді. І почалося.
    Виконавши всі обов’язкові урочисті обряди, козаки занурюють гостей в атмосферу майбутніх занять. В учбовому класі починається вельми пізнавальна лекція про системи індивідуального захисту у нас і у світі.
 

 

 
    Маю визнати, ніщо так не переконує і необхідності приєднання до НАТО, як порівняння вітчизняного (тобто модернізованого совкового-російського, у них все те саме) броніка з британським. Штатну армійську каску з американською кевларовою навіть порівнювати важко. Піклуються буржуї про життя свого солдата, «давити масою» у них якось не навчені. Надто дорогий то ресурс – життя вояка.
    За лекцією про системи захисту починається лекція з теорії зброї.
 

 

 
    Інструктори не надто занурюючись в деталі, розповідають про особливості автомата Калашникова, гранатомета РПГ-18 «Муха», пістолету Макарова, тощо.
 

 

 
По закінченню розповіді роблять довгу перерву під час якої гості всмак насолоджуються  розборкою-зборкою автомата Калашнікова та пістолетів, під наглядом інструкторів-козаків.
   Позують зі зброєю, фотографуються.
 

 
    Міша під "Мухою".
 

 
    Я також не втримався.
   Часу минуло достатньо, і козаки кличуть гостей до столової – великого столу розташованого під козирком від дощу. Кидаю зброю і біжу смакувати смачною рибною юшкою. Також не без символізму. Згадується Куліш: «На обід у запорожців мало подавали м'ясива, а все тілько рибу». Зауважив про це вголос, у відповідь – хлоп’ячий сміх. Козаки звісно, на меті нічого подібного не мали, але зауваження їм сподобалося.
    По обіду  - ще одна лекція, про теорію маскування. Слухаючи інструктора, проти волі зловив себе на думці, що війна схоже, перестає бути заняттям мас і знову, як в часи середньовіччя, перетворюється на справу фахового об’єднання індивідуалів-профі. Скільки, цікаво, рил в гімнастерках часів Другої світової війни знадобиться покласти зараз, аби перемогти одне відділення бійців у кевларових шоломах, броніках 5-го класу, озброєних кулеметами, гранатометами й снайперськими гвинтівками, та забезпечених сучасною оптикою та теплошукачами, які дозволять їм вибивати противника на далеких підступах? І самим, зважте, при цьому лишатися незримими і непомітними?
    Сучасна війна за висловом Віктора Цоя засобом проти зморшок стає все сильнішим – без відповідної підготовки та забезпечення загинути на ній стає все легше. А от теза що «війна справа молодих», явно уходить у минуле. Випускати в бій молодих та ранніх, стає наразі надто дорогим задоволенням. Справа молодих – учитися та переймати досвід у старших товаришів, аби вступати в справу лише за певного рівня підготовки. Як у досвідчених альпіністів.
 

 
    Козаки знають це, як ніхто. В гарячі точки вони обирають відпускати досвідчених, тертих життям мужиків, а не юну молодь. На вік молоді війн вистачить – гадаю ніхто не має ілюзій, що Росія заспокоїться і сепаратистські шабаші та терористичні вакханалії на нашій території закінчаться скоро. Наша країна здає найсуворіший іспит за всю свою історію – тест на право існувати. Молоді ветерани – прикордонники, десантники та нацгвардійці вже знають яку ціну платять у цьому тестові за помилки.
 

 
    То нехай молодь на цей тест приходить підготовленою. А їхньою підготовкою займеться в тому числі щойно відкрита база.
    Наскільки серйозно все мною побачене? За першим враженням – це набагато краще ніж нічого. Конкретно ж говорити можна буде лише маючи певні результати роботи бази. Зрештою, що ви знали два місяці тому про батальйон «Донбас»? Час летить мов кулі на Донеччині.
    Надходить вечір і козаки проводжають до машин своїх гостей. Привітно потискаємо руки одне одному, дякуємо за цікавий день. Бажаємо успіхів і звершень. Козаки дякують за гарні побажання. Вони не кажуть нам «прощавайте». Вони кажуть – «до побачення».
 

 
Дмитро Калинчук
© Дракон [04.06.2014] | Переглядів: 6715

2 3 4 5
 Рейтинг: 45.7/38

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook