Метою даної статті є об’єктивний погляд на суть тих  бурхливих  подій  новітньої  москальсько-української  війни, одним  із фронтів якої  є столиця  Приазов’я—славне місто Маріуполь. Чимало  вже й написано  про це, але  ж  маю що  сказати і я, бо  часто  факти  подаються  викривлено, а  через це і  висновки  бувають  далекі  від  правди святої. Не слід забувати, що невід’ємною складовою  будь-якої  війни є війна  інформаційна. Теперішня війна в цьому  плані  аж  ніяк  не стала  винятком, фактично  інформаційна  війна  між   Україною та Москалією майже  ніколи  й  не вщухала, а лиш  еволюціонували її  форми. Новим (або й  дуже добре забутим старим) став якраз конкретний силовий вияв нової  війни, бо москальська агресія здійснюється  зараз не шляхом  прямого масованого  вторгнення в Україну ворожих  військ, а як   диверсійно-терористична війна. І цьому  є вагомі  причини, адже  Москалія просто не в змозі  загарбати Україну, бо  військова й  економіна  могутність  Москалії фактично є міфом. Цей  міф  фанатично плекають ворожі  Засоби Масового Зомбування, які  маскуючись під ЗМІ є насправді лиш  інструментом поневолення  душ і сердець людських. Совість, порядність та  журналістська етика абсолютно не притаманні  співробітникам даних  структур ворожих спецслужб. Саме тому  вони усіляко поширють  чималу  зграю брехливих  міфів. Зокрема  щодо України, її історії, культури та Героїв, водночас не забуваючи ширити міфи й про так  звану велич та силу москальської  держави й  культури. Насправді ж   ворогові  відомо  на  що  його  війська  здатні, а на  що й ні. І знання  це мало тішить Москалію  та  її біснуватого фюрера. Тим  більше ворог переконався що чутки про смерть України як  Нації виявилися вельми перебільшеними, як   і  міф  про кволість України як  Держави.  Також  важливим є й  те, що реакція світової спільноти на москальську агресію проти України виявилася далеко  не такою занепокоєно-споглядальною як   очікував ворог.
    Але так   чи інакше війна  триває. Москаль приготував Україні  негарний сюрприз у вигляді  саме диверсійно-терористичної війни та спроби розпалити в Україні війну громадянську. Проте  й на ворога  чекав ряд  неприємних   та  неочікуваних  ним відкриттів, хоча спершу, при загарбанні нашого Криму, завдяки неготовності української влади до рішучого спротиву  ворожій агресії, москалі  й могли  потішити себе примарними ілюзіями своєї  вседозволеності та безкарності. Але ж  не довго  музика там грала, реальність москалів подивувала. Бо ж  міфи вражі  сипатися стали сильно, й чим далі тим сильніш. Хоча б про те згадати, що Схід та Південь України насправді  абсолютно не такими є, як   москалі  собі намалювали. Навіть Донеччина й Луганщина все ж  зовсім  не такі, якими путін бачити би їх  хотів, хоч поки що і не такі  якими б я, бандерівець із Маріуполя простий їх бачити жадаю.
        І час настав давно вже ворожі міфи всі розбить на друзки. До цього щиро й долучаюсь. Та основний акцент зробити мушу я на деяких  моментах  вкрай важливих  для  розуміння  суті  всіх  драматичних  цих  подій. Насамперед, хоч  як  воно й не сумно, але  сказати мушу істину наступну: усе, що відбувається у світі є цілком закономірним. Бо те що Україна пережила в історії своїй буремній завдало шкоди все ж  чимало, її понівечено дуже. І це правдивим є для всіх її частин, хоч в різний час і не однаково  усе це відбувалось. Про справи ті  минулі є інформації чимало, а зараз нам важливо дійсно пам’ятати, що після всього що було в історії раніше наївним стало би чекати безхмарного й легкого повставання України з попелу часів. Наш ворог історичний також  не дрімав та плів брудні свої інтриги. Ну не могла усе ж ,  хоч як воно не прикро, одразу відродитись Україна у славі, єдності та силі. Минулого  тягар  таки тримав Вкраїну. Проблеми вирішено не було, копичились вони аж   доки  вибір чітко став між  смертю та життям. Це виклик  нам усім, панове, великий шлях  до волі  легким ніяк  не  міг би стати. Не обійти, а подолати з честю мусимо закономірну цю проблему.
     Ну а подолання проблеми є можливим лиш за умови чіткого бачення і розуміння її суті, знання причин та факторів її виникнення та розвитку. Ключовою причиною даної війни є, безумовно, одвічна загарбницька й нЕлюдська політика Москалії. Свого часу, загарбавши більшу частину України та залучивши її науковий, культурний та людський потенціал до розбудови імперії, москалі спромоглися дійсно створити сильну державу. Причому імперія їхня отримала навіть легеньке нашарування цивілізованості. Здобуття ж  Україною незалежності означало за суттю великий і невблаганний хрест на Москальській імперії. Замість того щоби усвідомити й прийняти цю нову і справедливу реальність та шукати шляхи позитивної трасформації власної держави та суспільства, москалі зосередилися на абсолютно тупіковому шляху, а саме на спробі збереження своєї імперії зла та нових  загарбаннях. Без України ворожий проект реалізувати неможливо і тому війна була неминуча. Зараз ця війна стала не  лише  інформаційною чи економічною, тепер бо вже ллється й кров. На шляху України до перемоги у цій Священній війні  стоїть і брехня  ворожа, бо відчайдушно  збільшивши  інтенсивність  своєї  пропаганди  ворог намагається  спотворити бачення цієї війни в очах  усього світу. На самій Москалії  більшість населення з радістю зазомбувалася путінською пропагандою, бо то є звичний для цього населення стан. Але і в Україні  знайлися ті, кого  задурили москальські «ЗМІ». Тому необхідно докласти усіх  зусиль і  в боротьбі з ворогом  в напрямку інформаційному, бо чим швидше досягнемо успіху тут, тим менше й крові проллємо, тут є пряма залежність.
       Отже, важливим чинником є такий фактор як  рівень патріотизму українців взагалі і Донеччини та Луганщини зокрема. І саме з Ним пов’язані деякі ворожі міфи. Сам хід подій спростував ключовий у цьому питанні москальський міф про начебто дуже масову, практично тотальну підтримку Москалії з боку населення Донеччини та Луганщини. Яскаравою ілюстрацією цього став так  званий «референдум» від одинадцятого травня. Левова частка населення вищевказаних областей не підтримала  сепаратистів. Але ж  ворог намагається приховати цей незаперечний факт, «картинки» неймовірних  черг таки роблять свою чорну справу. Саме тому розгляньмо звідки ж   ті черги взялися. А секрет є дуже і дуже простий і  полягає він усього-навсього у кількості дільниць на цьому «рехверендумі». Для прикладу візьмемо Маріуполь. У місті за офіційними даними мешкає 385 тисяч виборців. Навіть на офіційному сайті Маріуполя повідомлялося, що нібито участь в «референдумі» взяли 90 тисяч людей. Навіть якщо і так  то це менше ніж навіть чверть виборців, а якщо точно—23.37%. І яка ж  то є більшість? Але насправді й ця цифра є дуже перебільшеною. Чотири дільниці  на таку кількість виборців явно мало. На території Маріуполя взагалі розташовано два виборчі округи, а дільниць на них   близько  220. Достатньо просто порівняти дві цифри: 4 та 220. Тому й черги дійсно були неймовірні, навіть самі учасники злочинного «референдуму» мали ілюзію що голосує «все місто». Усе пояснюють не розміри, а кількість тих  черг. Більшість же адекватних  свідків сходяться на тому, що проголосувало не більше 20 тисяч, тобто приблизно 5% виборців. Це виходить десь тисяч по п’ять на дільницю, що теж  таки чимало, навіть якщо врахувати максимально спрощену процедуру «голосування». Сам же контингент реальних  місцевих  сепаратистів здатен глибоко вразити непідготовлену людину своїм люмпенським колоритом. Бо серед них  переважають комуняки, алкаші, наркомани, гопота та інші представники криміналу. І це в жодній мірі не є перебільшенням! Серед промоскальськи налаштованих  громадян (поки що громадян) дійсно дуже важко побачити обличчя з суттєвими ознаками інтелекту і зовсім не реально—одухотворені обличчя. Натомість дефіциту явно дебілкуватих  пик   серед сепаратистів  немає. І ці 3-5% дебілів явно не той рівень підтримки на який розраховували москалі у своїх  загарбницьких  планах. З тими чи іншими варіаціями дана картина притаманна й усій Донеччині та Луганщині,  левова  частка  населення яких не виявила  очікуваного москалями рівня підтримки.
         Здавалося б, що раз вже більшість населення даних   областей стоїть за вільну та єдину  Україну, то і проблем особливих   тут  бути не повинно. І дійсно доводиться іноді чути думку, що  хай тоді люди беруть  собі в руки зброю та й винищують москальських   терористів та  їхніх посіпак. Але ж насправді не так воно все і просто, бо через деякі  обставини  такий розвиток   подій є поки що маловірогідним. Розгляньмо ж дані причини більш уважно. Тут важливо те, що підтримка  самостійності та єдності України як   категорія світоглядна це ще не те саме, що й готовність за  Україну вбивати. Тобто більшість мирних   маріупольців  дійсно за Україну, але як   саме мирні мешканці  вони спрагло чекають  на винищення москальських   терористів та їхніх  дебілкуватих   прибічників  українськими силовиками. Але  ж ,  безумовно,  у Маріуполі чимало  патріотів  та націоналістів,  які  готові й збройно  нищити ворогів  України. Проте ця готовність є насамперед моральною, але не технічною. Ідеться  про те, що маріупольським бандерівцям катастрофічно бракує зброї. Ця обставина робить нашу боротьбу менш яскравою й потужною, але ми зробимо усе що зможемо у цій боротьбі.
            Чи можна якось змінити ці два фактори, які нам  так заважають? Так, це можливо й потрібно зробити! Але швидко й суттєво  розворушити мирну проукраїнську більшість та перетворити її на вже  зовсім не мирних   захисників  України доволі складно та й не вельми потрібно, бо для перемоги нам тут вистачить і набагато менше вояків, тотальна мобілізація не на часі. Тому ключовим є питання подолання дефіциту зброї серед тих   бандерівців, які вже у боротьбі. Достатньо буде й цього. Крім того, позитивне вирішення даного питання вплине й на перший фактор, бо й зовсім мирних   маріупольських  українців вже  вкрай дістали москальські  терористи, тому ряди борців таки зростуть помітно.
            Говорячи про ситуацію на Донеччині не можна оминути й такого важливого питання, як   особливості місцевої влади та міліції. У  цьому краї владу було свого часу монополізовано регіоналами і це вкрай негативно відбилося на усьому перебігу подій. У цілому про цю владу та міліцію, як  і про службу безпеки необхідно сказати правду, а правда ця у тому, що вони є зрадниками України. Саме так і не менше! Це не означає, що там аж  кожен є  зрадником, але поодинокі  винятки не міняють дану обставину. Українські  патріоти прекрасно знають, що у боротьбі з москальськими терористами вони не можуть  покластися на місцеву владу, розраховувати на допомогу місцевої міліції. І рецепт тут є один—тотальна  люстрація. Доки нема  люстрації не буде й ладу! Взагалі справжня люстрація необхідна в усій Україні, але Донеччина та Луганщина перші у черзі!
        СЛАВА УКРАЇНІ!               СЛАВА НАЦІЇ!
 
                                                                        Євген Корабльов,
                                                                       м.Маріуполь, 27.05.2014