Не секрет, що Україна – країна заробітчан. Хтось, може, вважає це за образливе. Я ж не бачу нічого поганого в тому, що людина, не знайшовши вдома можливості заробити гідні гроші, їде шукати роботу деінде. Не животіє вдома на тому, що є. А шукає можливості реалізувати себе в іншому місці. Майже все населення Сполучених Штатів складається з нащадків тих, хто, покинувши насиджені місця, зірвався шукати кращої долі. Мабуть, тому вони й процвітають. Генофонд у них міцний.
 
Так і українці. Їдуть, шукають, працюють, живуть. Люди, яких вдома влаштовує все, крім заробітку, шукають роботу на чужині. А, назбиравши омріяну суму, повертаються у рідні пенати. Ті ж, кого вдома не влаштовує спосіб буття, шукають омріяну землю. А, знайшовши, осідають там назавжди. Потинявшись трохи по світу, я зустрічав обидві категорії. Не можу сказати, що хтось із них вчинив зле. У кожного – своя правда. Риба шукає, де глибше…
 
Є ще й третя категорія наших громадян. Їх нервує в своїй країні все. Важка робота, низька зарплата, високі ціни, мала квартира, погані дороги. Їх тут не чують, не люблять , обзивають. Їх пересмикує, коли називають героями тих, хто загинув на війні за незалежність країни. Вони скреготять зубами, як бачать національний одяг -- вишиванку. Їх тіпає від прапора. Їх ломить, коли вони чують гімн. Вони звіріють, коли чують державну мову. Навіть назва країни викликає приступ нестримної люті.
 
А такий жаданий край – поруч. А вони сидять і страждають. Двадцять три роки страждають, але сидять. Що це, як не мазохізм?
 
П.Н. Може, і Путіна вони люблять за те, що він перетворив Донбас на зону бойових дій?