Нас переконують, що Президента треба обрати вже у першому турі. Причина – необхідність легітимізації влади з метою якнайшвидшої стабілізації ситуації в країні. Що ж, у цьому є раціональне зерно. З одним зауваженням – нам треба якнайшвидше обрати не просто Президента, а кандидата від демократичних сил.
 
Пропонується, щоб Юлія Тимошенко наступила на власні амбіції і зняла свою кандидатуру на користь Петра Порошенка. Та тут виникають щонайменше два питання.
 
1.Чому зніматися з виборів має саме Тимошенко, а не навпаки?

Нам пояснюють: згідно з результатами соцопитувань, Порошенко користується значно більшою довірою громадян. Що тут скажеш. По-перше, довіра – це річ дуже нестабільна й хитка, вона може змінюватися, причому кардинально, протягом доби. По-друге, увесь попередній досвід свідчить про разючу невідповідність попередніх опитувань реальним результатам виборів. Не мені судити, чим це пояснюється – низькою кваліфікацією, свідомим фальшуванням чи чимось іншим. По-третє, якщо на підставі сумнівних опитувань можна визначати кому балотуватися, а кому зніматися з виборів, то навіщо взагалі проводити вибори? Нехай соціологи призначають нам президентів, депутатів та мерів. Просто і дешево.
 
2.Чому Порошенко виступає як кандидат від демократичних сил?
 
Як відомо, такого мандата Петру Олексійовичу ніхто не надавав. Не було об’єднаного з’їзду чи якогось іншого форуму демократів. І Майдан не надавав. Спроба кандидата отримати такий мандат від Майдану призвела до конфузу. Ось така вийшла «тепла» зустріч.

Втім, форум таки відбувся … у Відні. У форматі Льовочкін-Фірташ-Кличко-Порошенко. Хто такі «демократи» Фірташ та Льовочкін, особливих пояснень не потребує. І ось ця «Віденська четвірка» «порєшала» кому бути єдиним кандидатом від демократичних сил, а кому Київським міським головою.
 
Ну та гаразд, Фірташ з Льовочкіним щось там «порєшали», але чому ми маємо голосувати саме за їхнього висуванця? Чому не за Тимошенко? Хіба що тому, що поки Юлія Володимирівна «ховалась» у Качанівській колонії, Петро Олексійович відчайдушно боровся зі «злочинним режимом» Януковича. На посаді міністра економіки в уряді того ж таки Януковича.
Наскільки ефективною була ця боротьба, можна судити по тій економічній прірві, в якій опинилася країна. Хоча власна «економіка» полум’яного борця з режимом стабільно зростала, що дозволило йому за результатами 2012 року стати членом «клубу мільярдерів».

А може це Петро Олексійович таким чином боровся з режимом Януковича? Шляхом економічної диверсії. Може він новітній Штірліц, впроваджений у лігво злочинного режиму? Тоді все набуває іншого забарвлення, тоді «Штірліц – наш Президент!».
 
Дмитро Ремиженко