Аби уникнути докорів у чорному піарі, не акцентуватиму увагу на сумнівних діях та вчинках кандидата в далекому і не дуже далекому минулому. Хоча б тому, що за бажання, чимало «скелетів у шафі» можна знайти у кожного, хто борсається в політичному багні. Спробуємо опиратися на об’єктивні факти без емоційного забарвлення.
 
Все гаразд у Петра Олексійовича. Розумний, освічений, інтелігентний, успішний. Має глибокі знання в економіці, фінансах, талановитий організатор і управлінець, користується повагою в ділових та дипломатичних колах. Словом, усім кандидатам кандидат. Та є одна деталь, яка має наглухо зачинити перед ним двері будь-якого владного кабінету.
 
Які найактуальніші проблеми має вирішити Президент? По-перше – дати відсіч російській агресії, по-друге – знищити з корінням ту кляту олігархічну систему, проти якої, власне, й повстав народ. Звичайно, є безліч вкрай важливих задач, які потребують невідкладного розв’язання, лише їх перелік зайняв би не одну сторінку. Та без вирішення згаданих двох будь-які балачки про будь-які реформи набувають характеру марного струшування повітря. Чи здатен Порошенко їх вирішити?
 
Почну з другої проблеми.
 
Петро Олексійович – бізнесмен, і не просто бізнесмен, а власник чималенької бізнес-імперіїї. Не будемо перелічувати всі його «заводи-пароходи», зазначимо лише, що за останніми оцінками Forbes він посідає 5 місце серед українських бізнесменів за розмірами статків –  $1,8 млрд. Добре це чи погано? Як для бізнесмена, це просто чудово. Заробляй гроші, плати податки – користь і собі, і державі, і людям. А от як для Президента – то велике питання. Власне, і питання немає, бо Президент – це влада, і не просто влада, а дуже велика влада. А бізнес при владі, це і є та сама олігархія, а якщо точніше – плутократія, яка призвела країну до економічного та політичного краху, і врешті-решт до повстання. Якщо ж згадати, що Петро Олексійович завжди вдало суміщав і суміщає бізнесову діяльність з перебуванням на владних посадах, висновок однозначний: Петро Порошенко – класичний олігарх. А обрати олігарха Президентом, це все одно що пустити цапа в город.
Я не дорікаю цапові, він ні в чому не винен. Таке його єство, він не може жити без капусти. І без «капусти» теж.
 
Не позбавлений пікантності й такий момент. Як відомо, Порошенко позиціонує себе як єдиний кандидат від демократичних сил. Попервах таким єдиним проголосив себе Кличко. Саме проголосив, бо ніхто його на це не уповноважував, ніякого форуму демсил не було. Просто Віталій Володимирович, ні сіло ні впало, оголосив себе «єдиним». Та ще й вимогу поставив, щоб Юлія Тимошенко знялася з балотування і не заважала йому боротися з олігархічною гідрою. Втім, нас цим не здивуєш, останнім часом це вже стало модою. Маємо чимало самопроголошених мерів, губернаторів і навіть «народних республік».
 
Аж раптом усе змінилося. Виявляється, справжнім «єдиним демократичним» є не Кличко, а Петро Порошенко. І всі менестрелі та трубадури, що прославляли Кличка, тепер співають серенади новому фавориту. Та й сам колишній «єдиний» запевняє, що кращого борця з олігархією ніж олігарх Порошенко у природі не існує. Щоправда, змінилося не все, дещо залишилось без змін. Теперішній «єдиний», як і його попередник, наполягає щоб Юлія Тимошенко зняла свою кандидатуру.
 
Хто ж «коронував» Порошенка? Виявляється, «форум» таки відбувся … у Відні. Під патронатом відомого демократа Дмитра Фірташа. Того самого Фірташа, візиту якого до США з нетерпінням чекає американська Феміда. Активну участь у цьому форумі брав і не менш відомий демократ Сергій Льовочкін. Ось ця тепла компанія й вирішила, що єдиним і неподільним кандидатом від демократичних сил має бути Петро Порошенко. А Кличку, як втішний приз, пообіцяли посаду Київського міського голови. Ось так Фірташ з Льовочкіним «порєшали» за нас кому бути Президентом, а кому столичним головою.
 
От і вирішуйте, чи ламатиме олігархічну систему «демократичний» олігарх Порошенко. А тим часом повернімося до першої проблеми – відсічі російській агресії.
 
Річ у тім, що Петро Олексійович робить бізнес не лише в Україні, а ще має такий собі «свечной заводик» на території ворожої держави. Це Липецька кондитерська фабрика Roshen, розташована на двох виробничих майданчиках – у м. Липецьку та у с. Сєнцово. Звісно, шоколадки – не кулемети, і навіть не набої. Але, погодьтеся, якось неприродно виглядає, коли кандидат у Президенти годує шоколадками ворожого солдата. «Чтоб было слаще воевать ему …».
 
Та це ще не все. В окупованому Криму у Севастополі є таке підприємство «Севморзавод», 60% акцій якого належать Петру Порошенку. А це вже не шоколадки, це ремонт бойових кораблів. Як повідомлялось у ЗМІ, Міноборони РФ розмістило на цьому заводі замовлення обсягом 139 млн доларів. І хоча прес-служба ПАТ «Севморзавод» це спростувала, посилаючись на відсутність дозвільних документів, ці спростування виглядають не надто переконливо. Ми ж бо знаємо «трепетне» ставлення Путіна до міжнародного права. Що вже там говорити про якісь дозвільні документи. Тож не виключено, що завод майбутнього Президента України ремонтуватиме бойові кораблі агресора.
 
Ось така виходить «відсіч». Про «готовність» кандидата протистояти російській агресії красномовно свідчить його заява про неактуальність членства України в НАТО. Мовляв, зараз це не на часі, до того ж Україна не має права подавати заявку, оскільки знаходиться у стані війни. Хоча заступник Генсека НАТО Олександр Вершбоу заявив, що рішення про статус України в Північноатлантичному альянсі залишається за Києвом.
 
Петро Олексійович запевняє, що у разі обрання він прозоро продасть весь свій бізнес. А якщо не оберуть? Цікава постановка питання. Оберуть Петра Олексійовича  – начувайся, олігархічний драконе, він тобі миттєво знесе голову. Не оберуть – тоді звиняйте, залишиться він олігархом, і надалі годуватиме цукерками «зелених чоловічків» та ремонтуватиме їхні бойові кораблі.
 
А хто заважав Порошенку позбутися бізнесу до того як йти у Президенти? Зберігає «запасний аеродром»? Словом, если я погибну, прошу считать меня коммунистом. А нет – так нет. Не кажу вже  що обіцяти – не означає одружитися.
 
Отже, потенційний Президент Петро Порошенко в силу об’єктивних факторів не спроможний розв’язати обидві головні проблеми країни. А без цього вся його програма «Жити по-новому» шеляга не варта, ціна їй приблизно така ж, як і сумнозвісному «покращанню» попереднього «гаранта».
 
Дмитро Ремиженко