Шкода українців Донбасу. Але…
 
Якщо в Донбасі є українські активісти, то я не розумію, чому досі не горять машини сепаратистів? В Києві тітушкам платили по 200 гривень. Щоночі горіли машини активістів. Коломойський платить по 10 000 баксів за сепаратиста. Чому досі Пономарьов їздить незгорілою машиною по донеччині? Кажете, що це не наші методи? Інтелектуали не можуть уподоблятися гопникам? То нехай не плачуть, бо інтелектуали зі Львова не вилазили з Києва, щоб революція не згасла. Та й інтелектуалам Києва нічого не заважало інтелектуально кидати коктейлі Молотова у Беркут на Грушевського. Чи в Донбасі інтелектуали є інтелектуальнішими? Я доходжу до висновку, що просто їхньому інтелекту пофіг, під кого прогинатися.
 
Зовсім не збираюся ставити їм це у вину. Це – їхній вибір. Я розумію, що вони швидко зрозуміють, наскільки глибоко вони помиляються. Розумію, що це – результат пропаганди комуністів, регіоналів і Кисельова. Але, якщо в Росії є 20% тих, хто не вірить тотальному Кисельову, то чому в Донбасі, де є незалежні від Путіна медіа, цей процент є ненабагато вищим? Звідки знаю, що ненабагато? Відповідь одна – Пономарьов вільно пересувається незгорілою машиною донеччиною. Вертоліт МЗС успішно спалили, а на автомобіль того дегенерата спроби замаху не було. Які ще потрібні докази?
 
Думаю, що кожен, хто сидить вдома за комп’ютером, десь там, в глибині свідомості теж розуміє, що силою захистити проєвропейський вибір Донбасу не вдасться. Тому й далі сидить за комп’ютером. Але піде до воєнкомату, якщо Росія наблизиться до його домівки. Внутрішньо ми згідні воювати за ментально своїх. І не готові визволяти від росіян тих, кого коробить від вигляду українського прапора.
 
До речі, парадоксальним є те, що в Криму найбільшими патріотами українського прапора є татари. Розумію, що зараз в Криму виявляти свої проукраїнські настрої дуже небезпечно. Але чи не каже це про те, що Крим реально не був українським? Так само, як реально не є проукраїнськими Донеччина з Луганщиною?
 
Бандера з Шухевичем є героями, бо не йшли по течії. А хто казав, що нам буде легко? Хтось вірив у те, що Путін простелить нам червону, чи жовто-блакитну доріжку до Європи? Справжня незалежність не падає з неба. За неї треба боротися. Я згідний допомогти тим, хто хоче боротися. І зовсім не хочу допомагати тим, хто буде стріляти мені в спину.
 
Здається мені, що саме тому ми не можемо дочекатися допомоги від США і Європи. Вони теж чекають кроків українців Донбасу.